Рівень національної самосвідомості на Волині та Галичині на початку ХХ ст

Росій¬ськаАвст.-УгрРосій¬ськаАвст.-УгрРосій¬ськаАвст.-УгрРосій¬ськаРосій¬ська

Землеробство (рільництво) і добувна промисловість90,0094,45073,72,517,731,718,4

Промисли і гірництво3,61,413,88,631,526,433,621

Торгівля і зв’язок0,90,43,34,847,529,44,813,5

Інші заняття5,53,829,413,118,526,523,847,1

Як бачимо, внаслідок свого колоніального становища, українська нація по обидва боки кордону не змогла створити повної соціальної структури суспільства.З огляду на переважаючу частку селян серед українців їх мобілізація була ключовим питанням українського національного руху. Таке завдання могла виконати на межі ХІХ і ХХ століть лише інтелігенція. Як зауважує А.Каппелер, для етнічних груп, які майже винятково складаються із селян, вирішального значення для успіху національного руху набуло існування прошарку селянської інтеліґенції (священиків, учителів тощо), які здобули б довіру селян і могли виступати посередни¬ками між міськими інтелектуалами й сільським населенням [5, 116]. Таким чином, національний рух поширювався на інші прошарки української спільноти (селян, студентів, робітників, працівників різних професій).

Традиційними її представниками для суспільств типу українського, що “втратили” свою шляхетську еліту внаслідок асиміляції, було духовенство. З цієї точки зору, українці Галичини були класичним взірцем, це була нація “хлопів і попів”, як називали їх поляки. Тож цілком логічно, що провідниками українського національного руху Галичини стали греко-католицькі священики, які становили приблизно його чверть.

Початок ХХ ст. відзначався активним самовизначенням інтелігенції, визначенням її місця сотосовно інших груп суспільства, окресленням статусу цього нового прошарку. “Як би не визначалося явище інтелігенції, — вказував автор однієї з характеристик, – головною її ознакою необхідно визначити високий інтелектуальний розвиток складу її членів. Крім того, інтелігенція-єдина суспільна група, яка, будучи більш-менш незалежною від впливів, станової, класової і професійної психології, концентрує в собі всі риси загальнонародного генія... Інтелігенція є не тільки творцем усіх нематеріальних цінностей, що перебувають у культурному вжитку даного народу, а й незмінним розподільником їх; без неї не можливий поступальний рух усієї цивілізації даного народу. Інтелігенція пильнує всі елементи національної свідомості свого народу. Її культурним розвитком визначається рівень культури даного народу, її симпатії і настрої є такими ж для даної національності, її психічний уклад, відкладаючись у народній свідомості, надає остаточного вигляду і форми національної психології; нарешті, головне знаряддя культурно-національної творчості народу – національна мова – перебувають цілковито в її володінні. Інтелігенція є також своєрідною інтелектуальною лабораторією, в якій, крім чисто культурних цінностей, створюються форми і типи національної громадянськості і політичного устрою. В руках інтелігенції перебувають усі ключі від національної долі того народу, представницею якого вона виступає”[9, 231-232]. Процес модернізації політичної структури українського галицького суспільства був стрімким та нетривалим. Він припав на 90-ті роки ХІХ ст., коли відбувалося переформування галицького духу і суспільно-політичної організованості.

Уже з початку ХХ ст. провідну роль у національно-визвольному русі починають відігравати українські політичні партії. Потужний український національний рух на початку ХХ ст. оволодіває ідеєю майбутньої незалежної Української держави. Галичина все частіше розглядається національ¬ними інтелектуалами в цьому контексті як центр “з’єдинення українських земель”, тобто об’єднання етнічних українських територій.

Отож, ідея державної незалежності стала закономірним завершенням змін в українській національній свідомості. По обидва боки кордону проблема незалежності була предметом дискусії серед представників провідної верстви української нації. Так, у Галичині 1895 р. зі своєю книгою “Україна irredenta” виступив Юліян Бачинський. 1900 р. наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив брошуру під промовистою назвою “Самостійна Україна”.

На переломі ХІХ-ХХ ст. засобом обстоювання національних інтересів українців Галичини вбачали діяльність українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Саме тому виборчий рух активізував національну інтеліґенцію, викликав величезні селянські віча, робітничі страйки. Можна вважати, що боротьба за виборчу реформу стала для укрїнців Галичини всенародною справою.