Інвалідність та її види
В суспільних стереотипах, що існують в побуті і відповідно до яких формується соціальне середовище, домінує образ "занормалізованої" людини з певними фізичними і психічними особливостями. Критерії, що стосуються "стандартної" особистості, охоплюють все оточення: форми суспільного життя, характер спілкування, будівельні норми, меблі та обладнання тощо. В той же час від так званого стандарту відрізняється велика група людей - діти, люди похилого віку, інваліди, що мають значні відхилення від норми. Всі вони в тій чи іншій мірі не укладаються в загальноприйняту соціальну схему. Якщо в наш час відбувається усвідомлення необхідності включення зазначеної категорії громадян в існуючий суспільний порядок, вивчення їх вимог щодо однакових життєвих шансів, і не тільки в правовому відношенні, то реалізація цих завдань повинна здійснюватись в двох напрямках. По-перше, кожний інвалід, з урахуванням всіх можливих засобів та заходів, повинен мати умови, які б дозволили йому знайти своє місце в суспільстві. По-друге, мають відбутись зміни в нормуванні оточення, що враховували б вимоги і потреби груп, які підлягають процесу інтеграції.
Один з найважливіших аспектів організації середовища життєдіяльності інвалідів - це просторове формування співіснування. Інвалідність та мала мобільність полягають, насамперед, в порушенні міжособових відносин, яке заважає індивідуальній інтеграції або робить її неможливою.
Щоб скоротити відстань між інвалідом та оточенням, необхідна значна різноманітність видів цього оточення та його відповідна адаптація. Таким чином, головною метою реабілітації є відновлення порушених відносин між інвалідом та суспільством. Це має стати альтернативою щодо діючих в наш час норм. Такий підхід призводить до визнання необхідності створення нових форм житлового середовища та інтегрованого помешкання [1].
В багатьох країнах вважається, що за умов запровадження висококваліфікованого лікування та реабілітації інвалід може повернутися в суспільство і бути повністю інтегрованим в усіх сферах суспільного життя. Ідея реабілітації як загальна соціальна мета набуває поширення і в Україні. При цьому необхідна координація і взаємодія всіх організацій, причетних до цієї проблеми.
Оскільки в архітектурному аспекті реабілітація - це створення відповідних умов проживання та обслуговування, то необхідно попереднє дослідження особливостей потенційного споживача. Мають бути встановлені об'єктивні межі інвалідності та ступінь існуючої мобільності, а також визначений відповідний технологічний простір [2]. Для того, щоб сформулювати архітектурно-планувальні, конструктивні і технологічні вимоги, яким мають відповідати будівлі та споруди, доступні для Інвалідів, цю категорію людей необхідно поділити на групи за ознаками особливостей фізичного ушкодження. Можна виділити три основні групи, потреби та вимоги яких суттєво впливають на формування просторового середовища:
• особи з ушкодженням опорно-рухового апарату;
• особи з дефектами зору, повністю або частково сліпі;
• особи з дефектами слуху.
Решта інвалідів потребує менш суттєвих архітектурно-технічних заходів і може вільно користуватися будівлями та спорудами, доступними для зазначених категорій.
Встановлення технологічного простору полягає у визначенні меж руху, а також існуючих можливостей загальної рухомості на підставі постійних обстежень інваліда в процесі лікування та реабілітації. Внаслідок цього визначаються працездатність, характер і обсяг можливої роботи, необхідні допоміжні засоби, прилади, обладнання. Опис технологічного простору (ТП) охоплює наступні основні аспекти [3]:
1. ТП складається з вертикальної і горизонтальної проекцій рухів. Ці проекції окреслюють максимальне коло рухів інваліда.
2. ТП являє собою сумарний простір вертикальних і горизонтальних проекцій рухів ушкодженої кінцівки або тулуба інваліда.
3. Оптимальні і максимальні висоти і глибини робочої зони визначаються проекціями рухів і технологічним простором.4. Вимоги до робочого місця інваліда - це сума проекцій рухів, пов'язаних із інвалідністю, а також ширина, висота і глибина робочої зони, необхідність організації додаткового місця для ортопедичних апаратів, охоронних пристроїв тощо.