Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського

За хоробоість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі нагороди та підвищення по службі — послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути “свідомим українцем” у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, І.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сика мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів — В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював...

3. Скоропадський при владі на Україні

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.

Він проголосив маніфест — “Грамоту до всього Українського Народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, підписані Гетьманом та отаманом (головою) ради міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він “відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади”. Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вилучення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У “Законах” накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На генеральний суд покладалась охорона законности в Україні. Замість назви “Українська Народна Республіка” буде вживатися назва “Українська Держава”. Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці по походженню; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо неукраїнців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова татьянівського комітету допомоги втікачам; С. Гутник — міністер торгівлі — єврей, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за “неблагонадійність”.Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів неукраїнцями; від цього не вільна й “Енциклопедія Українознавства”. Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціалістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціалісти, ще твердо трималися гасла: “непотрібна несоціалістична Україна!” Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були українцями.

Всім відомі карні експедиції “гетьманської варти” на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується, що “найреакційніший” гетьманський уряд Ф. А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.