Психічні процеси, властивості і стани у структурі особистості. Формування особистості

Хоча вихідний фонд спадково організованих потреб і актів поведінки в дитини невеликий, однак її нервова сис¬тема має у собі спадково обумовлені величезні можливості утворення нових потреб та форм поведінки, яких немає у тварин.

Людські задатки — це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особис¬тості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксу¬ються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тіль¬ки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Одних задатків замало для формування психічних влас¬тивостей. Як свідчать результати експериментальних досліджень психічного розвитку однояйцевих близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, бо розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні власти¬вості можуть помітно відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість в їхньому психічному розвитку збільшу¬ється, якщо вони виховуються спільно, і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов. Відмінність між близ¬нюками зростає при переході від простих психічних функцій до складних.Численні експериментальні дані, здобуті в дослідженнях О. Р. Лурії, Р. Заззо, Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина, М. Ю. Малкова та інших, свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо й прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, як підкреслює Г. С. Костюк, є “резуль¬тат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяль¬ністю самою дитини”.

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, — це і об'єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності загалом культура людської цивілізації. За думкою В. І. Вернадського, — це ноосфера, що має планетарний характер.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спіл¬куванню дітей з дорослими, у процесі спеціально органі- зованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприй¬мати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності. Життєві зв'язки дитини з навколишнім соціаль¬ним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціаль¬ним середовищем для дитини є сім'я, батьки, родичі, які доглядають її. Пізніше поруч з дітьми з'являються інші лю¬ди — вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти — через засоби масової інфор¬мації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активнос¬ті дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуаль¬ними рисами характеру тощо.

Процес становлення людської особистості здійсню¬ється як “саморух”, якому, на думку Г. С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визна¬чаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С. Л. Рубінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежнос¬тями, пов'язаними між собою. Зовнішнє, об'єктивне, со¬ціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єк¬тивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнаєть¬ся, згідно з поглядами Ж. П'яже,

Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, інтеріоризація, тобто перетворення, вростання зов¬нішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об'єктами в об¬разах, думках, їх перетворення, продукування нових об'єктів. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес — екс¬теріоризація, за допомогою якого здійснюється об'єкти¬вація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяль¬ності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об'єктив¬ного і суб'єктивного, соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивіду¬альних особливостей. Суперечність між зовнішнім і внут¬рішнім стає джерелом “саморуху”, психічного розвитку ін¬дивіда, становлення особистості.