Корекція комунікативних навиків у дітей з аутизмом

•встановлення і підтримка контакту з дітьми;

•організація цілеспрямованої поведінки в наочно-практичній і ігровій діяльності;

•корекція наявних рухових порушень;

•розвиток плавності і ритмічності рухів;

•виховання навиків самообслуговування;

•розвиток зорово-моторної координації і підготовка руки до писання (Р.К.Ульянова).

Система спеціального навчання графічним навикам аутичної дитини включає:

•словесну регуляцію її поведінки;

•організацію орієнтувальнл-дослідницької діяльності;

•проведення спеціальних пропедевтических вправ (Р.К.Ульянова).

Підхід до навчання аутичної дитини ґрунтується на принципі стимуляції і підтримки розвитку підлягаючих зберіганню сторін психіки і переважаючих інтересів.

4.3.Психотерапія РДА за участю дітей-співтерапевтів

При розробці своєї моделі лікування дітей з раннім дитячим аутизмом, найбільш близькою до гуманістичного і поведінкового напрямів в психотерапії, Л.С. Железняк, І. Б. Карвасарська, Н. Е. Марцинкевич (1993) керувалися низкою положень, які можуть бути сформульовані таким чином. Індивід постійно перебуває в процесі розвитку, причому чисто людські функції розвиваються відповідно до групово-динамічного досвіду (Ammon G.), який накопичується впродовж життя, але найбільше значення має досвід раннього дитинства. Розвиток доступний терапевтичному втручанню на будь-якому етапі і незалежно від форм його протікання. Автори також розглядають людину як ціле, що включає здорові і хворі частини. Наявність здорового потенціалу передбачається у кожного індивіда. У розумінні поведінки людини інтерпретація подій є найбільш важливою. Враховується, що поведінка індивіда визначається спільною дією трьох чинників: спадковості, середовища і особистої активності (Allport F. Н.). Велике значення надається волі самої людини, і в такому розумінні вона стає активним учасником терапевтичного процесу.Автори, як і більшість гуманістично орієнтованих психотерапевтів, передбачають, що найбільш сильним в людині є мотив самореалізації, або максимального розвитку особистого потенціалу. Основне завдання психотерапевта полягає, таким чином, не в усуненні симптому як "мішені", а в пошуку контакту із здоровими елементами особи, їх активації і за рахунок цього - розвитку спільного потенціалу особи в цілому.

Метою терапії може бути все поле соціальних взаємодій хворого, а завданням психотерапевта, який працює в даному напрямі, стає створення довкола пацієнта соціально активного середовища. Новизну свого підходу автори бачать у вживанні на практиці принципу "терапія середовищем плюс терапія середовища", який полягає в тому, що терапевтична дія як на пацієнта, так і на його найближче оточення здійснюється соціально активним середовищем, яке спеціально моделюється психотерапевтом.

На практиці дитячої психотерапії є ефективним моделювання середовища, що включає однолітків пацієнта, які грають роль фасилітаторів корекційного процесу. Психотерапевт виступає агентом зміни (каталізатором), який запускає цей процес і згодом здійснює контроль і спостереження за ним.

У дітей з важкими психічними захворюваннями, раннім дитячим аутизмом особливо яскраво проявляються проблеми з функціонування в соціумі. Груба дефіцитарність спілкування, як первинно, біологічно, так і повторно, соціально зумовлена, веде до недорозвинення соціальної адаптації і особи в цілому. На думку авторів, забезпечення спілкуванням (заповнення "комунікативного резервуару", і насамперед його емоційною складовою) є важливим для таких дітей. Причому комунікативні навики, як база для гармонійного розвитку особи найуспішніше формуються в разі надання дитині можливості навчання взаємодії на власному досвіді за підтримки найближчого оточення і фахівців.