Історичне коріння українського лібералізму
Історичне коріння українського лібералізму
Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.
Повернення України в русло загальноцивілізаційного розвитку бачиться виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.
В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки об'єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити майбутнє.
Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському грунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.
В роботах істориків 20-40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають загальноліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу. Свідченням цього виступають “роздуми” А.Мартоса, що містять висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.
Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському національному відродженню.
Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обгрунтовувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські діячі як Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Максимович, Д.Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ, котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення. Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і готували громадськість до їх правильного сприйняття.
Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною, сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів, що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою лібералізму. Це сьогодня доведено. Більш того, ця перемога історично
закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія, орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою життєвість. Побудоване на її основі капіталістичне суспільство продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення. Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс влади та громадського контролю над нею. І, навпаки, комуністична ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.
Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах - це природній фінал реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В.Вернадський завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав, що в ньому немає і не може бути поваги до людини.