МЕНТАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСТВА: ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ

Проте, своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати й важливою передумовою для позитивних зрушень. Наочне цінування особистості, котре виступає, безумовно, позитивним наслідком екзистенційного індивідуалізму української ментальності, дає підстави дослідникам висловлювати певний оптимізм щодо перспектив демократичної еволюції українства. Так, В.Янів зауважує: «...Питання виправлення (аетатистських настанов українського менталітету - I.П.) має йти менше по лінії послаблення українського індивідуалізму... як радше по лінії скріплювання дисципліни, розбудження бажання самопідпорядкування, визнати іншу індивідуальність, цінити чужу заслугу» [2].

В.Храмова вбачає в українському індивідуалізмі також певні позитиви, зазначаючи, що «індивідуалізм... є передумовою появи суб'єкта - особистості, котра інтеріоризуючи соціально-комунікативну базу, здатна до свідомої побудови громадянського суспільства в традиціях європейського шляху розвитку» [3]. Напевно, оцінюючи значення екзистенційного індивідуалізму українського менталітету щодо власного державотворення, варто уникати крайнощів. Істина, як завжди, знаходиться десь посередині поміж тезами «індивідуалізм - першопричина державної неспроможності українства» та «індивідуалізм - запорука майбутнього громадянського суспільства в Україні». У дійсності, як на мене, своєрідний український індивідуалізм може бути важливою передумовою для розбудови у незалежній Україні розгалуженого громадянського суспільства, заснованого на ліберальних принципах. Але для цього має здійснитися істотна трансформація змістовної суті самого індивідуалізму, який мусить вийти поза межі побутового рівня й охопити вищий, громадсько-політичний рівень стосунків.

Повертаючись до традиційної української ментальності, слід зазначити, що індивідуалістично налаштоване українство тяжіло не стільки до спілки (як, наприклад, росіяни), організаційного об'єднання, що функціонує на підвалинах єдиної мети; скільки до громадської спільноти, об'єднання більш емоційно-почуттєвого. Зазначені особливості політичного менталітету українців та росіян обумовлюють істотні розбіжності у державотворчому досвіді цих народів: бездержавне українство виявилося спроможним до створення невеликої громади, у той час як росіяни створили потужну гіпердержаву.

На мою думку, можна припустити, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство репродукує взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які функціонують на тотожних родинним засадах.

Загальна схильність українців до малих форм організації і самоуправління призводить націю до перманентних розколів та засвідчує невміння й небажання виробляти і реалізовувати глобальні політичні програми (як, наприклад, програму створення власної суверенної держави). «Групи типу спільнот, - слушно зауважує О.Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро...» [4]. Тобто можна вести мову про те, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.Певна аморфність громади цілком узгоджувалася з індивідуалістичними засобами мислення пересічного українця, який входив у громадсько-політичні відносини за принципом достатньої необхідності. Громадська спільнота виступає як своєрідна форма політичної самореалізації українства за умов його бездержавного існування. У той же час, для утворення власної державності мікрорівень політичної свідомості (локальні, громадоцентристські настанови) має трансформуватися у макрорівень (спільну національно-державну свідомість). На заваді процесу трансформації вказаних рівнів свідомості в українському випадку ставав знов-таки екзистенціальний індивідуалізм, який детермінує типову обмеженість політичного мислення українського загалу.

Конкретне втілення егалітаристська налаштованість українського менталітету знаходить у феномені церковних братств, доступ до яких мав кожний індивід, не зважаючи на станову приналежність. Цю саму тенденцію можемо спостерігати згодом в ідеалі «Січового Братства» чи у запеклій боротьбі за збереження «козацьких вольностей». Про зміст боротьби козаків проти намагань російського абсолютизму позбавити їх звичних привілеїв влучно каже Т.Г.Шевченко, коли, зображуючи спільну долю трьох сотень замордованих козаків, захованих у братській могилі, пише:

Тут пана немає

Усі ми однако на волі жили,

Усі ми однако за волю лягли, -