Огляд правих політичних сил в Україні

Колись (ще за часів Великої французької революції) прихильників різних ідеологій умовно поділили на “правих” і “лівих”. Відтоді право-ліва термінологія настільки міцно увійшла до нашого лексикону, що визначення на кшталт “Він – правий” або “Він – лівий” сприймається майже як свідчення кастової чи кланової приналежности (як-от: “Він – кшатрій”, “Він – брахман”, “Він – Монтеккі”, “Він – Капулетті” etc.). І дуже часто праві ображаються, коли їх називають правими, а ліві не відають, що вони – ліві.

Але так вже сталося: про лівих останнім часом пишуть багато. Ліві стали об’єктом дослідження політологів. Лівих використовують як розмінну карту у президентських іграх. Лівою загрозою лякають. Про правих згадують переважно в іронічних тонах. Ніби й немає у нас ніяких правих. Але ж іще років п’ять тому правих розглядали як потужну політичну силу. То чому ж вони перестали відігравати належну їм роль у суспільстві? Чому вони зійшли на марґінес нашого політичного буття?

Пропонуємо розглянути цю проблему під різними кутами зору.

БРАК ЛІДЕРІВ

Правий рух в Україні дійсно не має лідерів – яскравих, харизматичних. Останній претендент на харизму – В’ячеслав Чорновіл – не зміг вповні стати національним лідером. Визнання, яке прийшло до нього після смерті, поставило його у ранг національного героя, але не перетворило у свідомості людей на національного лідера. Найвищий результат, якого будь-коли добивався правий кандидат, це результат В.Чорновола на президентських виборах 1991 р. – 25% голосів. Він цілком співмірний з тими голосами, які традиційно здобувають під час виборчих кампаній представники Комуністичної партії України – наймасовішої лівої політичної партії.

Загибель В.Чорновола у 1999 р. та розкол Народного руху України призвели до пошуку лідерів у правоцентристському середовищі. Відтак фракції Руху очолили Геннадій Удовенко – професійний дипломат, екс-міністр закордонних справ, та Юрій Костенко – екс-міністр екологічної безпеки. Результати, які показали обидва лідери Руху (в сумі – ледь більше 3%) були неспівмірними з тими, які показав єдиний Рух, очолюваний В.Чорноволом, на парламентських виборах 1998 р. (майже 9%).

Українська республіканська партія – найавторитетніша у правому середовищі політична партія на початку 90-х років – після двох розколів також відійшла на марґінес політичного життя. Колишні політв’язні-дисиденти, які гуртом руйнували совєцьку систему, не витримали випробування незалежністю і перетворилися на суперників – і Степан Хмара, і брати Горині, і Левко Лук’яненко. Жоден із них не зміг стати лідером всеукраїнського масштабу.

Діячі з середовища еміґрантів – Слава Стецько та Микола Плав’юк – прибувши в Україну після багатьох десятиліть вигнання замість конструктивної діяльности зайнялися з’ясуванням старих суперечок: хто більше винен у подіях 1940 р. і розколі ОУН – мельниківці чи бандерівці. “Крайові націоналісти”, тобто, адепти націоналістичної ідеології безпосередньо в Україні, протестуючи проти такої політики екс-еміґрантів, розгорнули кампанію по створенню численних структур, які вдалися до самоназви “ОУН в Україні”. Як правило, жодного впливу на політичне життя ці структури не мали – окрім, звісно, галасу.

Християнський рух в Україні також не надто сильний, оскільки досі немає людини, яка могла б стати безсумнівним авторитетом у середовищі, близькому до християнсько-демократичних ідеалів. Віталій Журавський надто офіційний, Стретович і Шишкін – надто невиразні. Українським християнським демократам бракує постаті, рівної А. Шептицькому чи І. Огієнкові. Рівно ж як націоналістам бракує людини рівня Є. Коновальця (після загибелі якого лише О. Ольжич та Р. Шухевич мали реальний шанс стати справжніми лідерами націоналістичного руху).

Соціал-національна партія України є надто радикальною і адто незрозумілою для загалу. Останнім часом СНПУ зробила помітний крок від романтизму до прагматизму. Однак розвинути цей напрямок без тісної співпраці з офіційними державними структурами в Україні практично неможливо. Тим більше, що середовище СНПУ не викристалізувало лідера загальноукраїнського масштабу, який міг би стати певним магнітом для електорату.

Абсолютно комічно виглядала така категорія правих, як українські монархісти. Через розрізненість та наявність значної кількости претендентів на український престол, а ще більше – через брак тривалої монархічної традиції в модерній Україні прихильники тих чи інших королів і князів взагалі не впливали на політичне життя України.Два “патріархи” українського правого руху, які мають безсумнівний авторитет і досвід, а також володіють потужними інтелектуальними і ораторськими здібностями, люди, які за наявности більших політичних амбіцій могли б претендувати на роль якщо не харизматичних лідерів, то принаймні “сумління нації” (причому, успішніше, аніж, скажімо, Солженіцин у Росії),– я маю на увазі професора Ярослава Дашкевича та багатолітнього політв’язня Юрія Шухевича – розчарувалися у реаліях сьогодення і вирішили самоусунутися від активної політичної діяльности. Можливо, за нинішніх умов це єдино вірний хід: український народ, очевидно, не дозрів до розуміння і усвідомлення ідеалів правого руху.