Політичні передумови створення українських вчительських товариств
Розділ ІV закону передбачив низку заходів, спрямовану на підвищення професійного рівня вчителів, поза межами вчительських семінарів. Зокрема, передбачалося готувати також педагогів для початкових шкіл у вищих учбових закладах (університетах та технічних інститутах). Проте, слід сказати, що державою нічого не було зроблено в цьому плані.
Кількість учнів, згідно закону, з якою мав працювати один вчитель становила не менше 40 осіб. Тільки, якщо школу відвідувало 80 дітей, тоді дозволялося, щоб в навчальному закладі працювало двоє педагогів. Тижневе навантаження вчителя складало 30 годин. Щодо заробітної плати, то в § 55 державного закону було записано: “найнижча платня, нижче якої жодній зійти не можна, щоб старші і молодші вчителі вільні від побічних занять могли всі свої сили присвятити своїй праці, а перші з них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини, згідно з місцевими умовами”. [8] Іншою роботою несумісною із працею вчителя педагогові не дозволялося займатися. Високими були вимоги до його моральних якостей.
Передбачався соціальний захист освітян на випадок втрати працездатності, пенсійне забезпечення, а також матеріальна допомога вдовам і сиротам вчителів початкової школи.
Розділ VІІ закону регламентував умови за яких обов’язково повинна була споруджуватися школа: в кожному селі, в околиці якого радіусом на одну милю нараховувалося 40 дітей шкільного віку. Фінансування початкових шкіл відбувалося за рахунок місцевих громад, але якщо коштів не вистачало, то витрати покривалися за рахунок крайового бюджету. Серйозними були вимоги до навчального приміщення, гігієнічних норм, шкільного приладдя. [9]
Закон дозволяв створення приватних навчальних закладів, якщо організація навчання в них відповідала нормам шкільного законодавства. Держава не брала на себе обов’язку їх фінансувати. Проте в § 71 закону було записано: “Приватні заклади знаходяться під державним наглядом. Їхні завідувачі є відповідальними перед державними органами за правильно впорядкований стан цих закладів. [10]
Таким чином загальнодержавний шкільний закон від 14 травня 1869 р. заклав демократичні принципи організації та діяльності початкового шкільництва та підготовки педагогів для таких шкіл. Передбачив належну матеріальну винагороду вчитель за його працю та забезпечував соціальний захист. Проте, ці положення носили декларативний характер, так як конкретних розмірів заробітної плати та інших грошових виплат вказано не було, адже ці питання були віднесені до компетенції крайового законодавства і залежали в першу чергу від фінансового становища краю. Норми закону, що стосувалися мови викладання у початкових школах та вчительських семінаріях були нечіткими, і вони не захищали прав на навчання рідною мовою дітей тої чи іншої національності, а також не заклали передумови для підготовки національно свідомих педагогічних кадрів.
Заключні положення державного закону вимогам ще й прийняття окремого шкільного законодавства в кожному із коронних країв держави, які б визначили основні принципи функціонування крайового шкільництва. В цих законодавчих актах дозволялося змінити деякі норми державного закону від 14 травня 1869 р., що стосувалися термінів навчання в початкових школах у вчительських семінаріях, а також положення про складання кваліфікаційних іспитів педагогами тощо. [11]
Саме згідно таких принципів діяла система початкового шкільництва протягом всього досліджуваного періоду. Деякі поправки до вищезгаданого закону внесе у 1883 р. не змінили його суті. Іншими загальнодержавними документами регламентувалася діяльність середніх навчальних закладів, про які мова буде йти згодом.
На основі загально австрійського законодавства про початкове навчання, як і передбачалося було прийнято окремі крайові шкільні закони в Галичині та Буковині. Закон про заснування, утримування і відвідування державних початкових шкіл Галичини містив три розділи. Перший стосувався заснування шкіл різних категорій. Крім звичайних початкових шкіл та виділових галицьке крайове законодавство узаконило існування ще й філіальних, які були філіями початкових шкіл і засновувалися в селах, де фінансовий стан громадян не дозволяв відкрити окрему школу. Відповідальність за те, щоб всі діти шкільного віку відвідували школу і мали відповідне приміщення було покладено на крайову шкільну раду. [12]Розділ другий закону чітко визначив джерела фінансування початкових шкіл. Для цього створювалися спеціальні місцеві, повітові та крайові шкільні фонди. Вони формувалися за рахунок закладених у бюджеті коштів на шкільництво, додатків до податків призначених на розвиток освіти, штрафів, які платили батьки або опікуни за невідвідування школи дітьми. [13]
Третій розділ закону мав назву: “Про відвідування школи”. Він встановив обов’язкове шестирічне навчання, яке мало охоплювати всіх дітей віком від 6 до 12 років. За невиконання цього положення закону було встановлено розміри штрафів і навіть короткотривале ув’язнення для родичів таких дітей. Звільнялися від навчання лише ті, що вже в цьому віці навчалися у школах вищого рівня або здобували освіту приватним шляхом і, звичайно, діти, які згідно висновку лікарів вважалися неповноцінними через серйьозні розморви та фізичні хвороби. [14]