Витоки тероризму

Схоже сполучення релігійного месіанства і політичного тероризму було притаманне набагато знанішій на Заході секті асасинів, які відокремилися від ісмаїлітів, що з’явилися в ХІ сторіччі і були розгромлені монголами в ХІІІ столітті. Асасини упродовж тривалого часу приваблювали до себе увагу Заходу, причому інтерес учених до них в останні роки зріс, оскільки дуже багато елементів їхньої тактики і стратегії нагадують методи сучасних терористів. З Персії асасини чинили набіги на Сирію, убивали префектів, губернаторів, каліфів. Їм вдалося убити навіть Конрада Монферратського, який правив Єрусалимським королівством. Вони двічі намагалися убити Саладдіна, але невдало. Їхній перший ватажок, Гасан Сібаї, швидко зрозумів, що в нього занадто мало людей, щоб успішно боротися відкрито, але тривала, вміло продумана кампанія терору, здійснювана добре навченими і дисциплінованими воїнами, може досягнути серйозного політичного ефекту. Асасини діяли під покровом найсуворішої таємности, нерідко переодягаючись іноземцями, у тому числі й християнами. Вони не користувалися ні отрутами, ні метальним приладдям. Їхньою зброєю був кинджал, і не лише через його високу надійність, але й тому, що в убивстві вони вбачали щось ритуальне. Сучасні дослідники, описуючи цю секту, відзначають її аскетичну дисципліну. Сектанти вітали мучеництво і смерть в ім’я ідеї і твердо вірили в настання нового світового ладу. В історичній перспективі діяльність секти була запеклою, хоча й приреченою на кінцеву поразку боротьбою релігійної меншости за право на власний спосіб життя і свободу віросповідання, яку усіма силами прагнули придушити їхні запеклі вороги сельджуки. Утім, певний час тактика асасинів приносила їм успіх...В Індії та на Далекому Сході здавна діяли таємні товариства іншого ґатунку. Так, англо-індійська адміністрація упродовж тривалого часу заперечувала існування так званих “душителів”, поки капітан, а згодом і генерал-майор, Вільям Сліман не вивчив проблему і зрештою не розгромив цю секту. “Душителі” убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка. Вони намагалися не чіпати европейців, але в іншому не виявляли жодної вибірковости. Члени секти вважали, що такий спосіб убивства сягає до ритуальних жертвоприношень богині Калі, і, варто відзначити, що багатьох він дуже приваблював. Як казав тим, хто захопив його у полон, член цієї секти Феррінґея: “Якщо хто-небудь хоч раз випробує насолоду жертвоприношення, він уже наш, навіть якщо він опанував різноманітні ремесла, і є у нього все золото світу. Я сам посідав доволі високу посаду, працював добре і міг розраховувати на підвищення. Але ставав сам собою, тільки коли повертався в нашу секту”. “Душителі” нехтували смертю. Їхні політичні переконання, якщо взагалі про такі можна всерйоз говорити, залишалися вкрай імлистими, і сектанти не ставили спеціальних завдань щодо залякування влади чи населення.

У загальному контексті політичного тероризму це явище, звичайно ж, не більш ніж виноска, підрядкова примітка. Те ж саме можна сказати і про войовничі таємні громади Китаю, яких чимало було на ріках серед піратів, у горах серед розбійників і в містах, де жили шановні вірнопіддані. У кожного такого товариства чи гуртка був свій громило, найчастіше досвідчений майстер кулачного бою. Деякі займалися традиційним грабіжництвом, були там і професійні кілери, ладні служити тому, хто більше заплатить. Ці товариства володіли ігорними будинками, займалися контрабандою. Деякі, найбільші, мали і політичні амбіції з перевагою антиманьчжурських настроїв. Не шкодували вони й іноземців. Ці товариства зробили чималий внесок у Боксерське повстання, а також надали істотну підтримку Сунь Ятсенові на перших етапах його політичної кар’єри. Чинна у 20-х роках організація “Червоні списи” поєднувала політичну активність з інтересом до окультизму, багато в чому нагадуючи західну контркультуру шістдесятих. Але політична діяльність складала лише незначну частину їхніх інтересів, і в цьому сенсі вони набагато більше нагадують мафію американського й італійського зразка, аніж сучасні терористичні угруповання.

Виразніший інтерес до політики виявляли члени к’ю-клекс-клену, хоча й вони перебували поза основним руслом тероризму ХХ століття. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в США існував не один клан, а три, які мали між собою мало спільного. Перший к’ю-клекс-клен став продуктом періоду реконструкції американського Півдня після громадянської війни. Негритянська емансипація була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (існував приблизно від 1915 до 1944 року) також засновувався на ідеї переваги білих, але, крім того, відстоював і багато інших гасел – насамперед американський патріотизм. Його члени переслідували бутлеґерів, гравців у азартні ігри і навіть тих чоловіків, які піддавали тілесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко інтеґрувався в політичний істеблішмент американського Півдня – як на рівні штатів, так і на місцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бізнесом. Відзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожніх покриттів. Другий клан був відображенням американського суспільства в мініатюрі, і його історія закінчується в квітні 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрілка з поліцією, а федеральний позов на 685 тисяч доларів у зв’язку з несплатою податків. У результаті клан позбувся своїх пільг і привілеїв і швидко вийшов із гри.

У порівнянні із сикаріями, асасинами, “душителями”, “Червоними Списами” і к’ю-клекс-кленом, сучасні терористичні групи виглядають зовсім по-іншому. Щоб розібратися в особливостях сьогоднішнього тероризму, варто пошукати інших аналогів, і отут цілком до речі синдром Вільгельма Телля. В епоху абсолютизму політичні убивства траплялися стосовно рідко, особливо після того, як релігійні конфлікти втратили колишню гостроту. При всіх розбіжностях і відмінності інтересів монархи зберігали свого роду солідарність. Звичайно, їм і на думку не спадала ідея про фізичне усунення один одного. Царевбивства взагалі на певний час вийшли з моди – за декількома доволі прикметними виключеннями. Ситуація стала мінятися після Французької революції і зросту націоналістичних настроїв у Европі. Щоправда, поза межами Европи пристрасті бушували як і раніше, сягаючи витоків у непам’ятні часи, але це було більшою мірою зумовлено традицією династичних чи військових змов, або дій одинаків чи фанатиків-безумців.Систематичні терористичні акції починаються в другій половині XIX сторіччя. Із самого початку ця течія розділилася на кілька цілком виразних відламів. Так, у Росії революціонери вели боротьбу із самодержавством у 1878-1881 роках, так само як і на початку XX сторіччя. Радикальні націоналістичні угруповання – вірмени, ірландці, македонці, серби – користувалися терористичними методами в боротьбі за національну незалежність чи автономію. Потім, у 90-их роках минулого сторіччя, анархісти повели “пропаганду ділом” у Франції, Італії, Іспанії та Сполучених Штатах. Окремі політичні убивства в Італії та Франції викликали значний суспільний резонанс, хоча і не були частиною якоїсь загальної стратегії. Що стосується тероризму в Іспанії та Сполучених Штатах, то він мав свою специфіку, оскільки користувався підтримкою певних груп населення. Так, у Сполучених Штатах ідеї тероризму брали на озброєння представники робітничого руху – “Моллі Маґуайрес”, а згодом і Західна профспілка шахтарів. В Іспанії тероризм був зброєю як селянських, так і робітничих рухів. При всіх відмінностях у деталях і політичній конкретиці, у цих виступів було щось спільне: вони були пов’язані із зростанням демократії, з одного боку, і націоналізму – з іншого. Труднощі існування, проти яких виступали ці люди, були і раніше: меншини зазнавали гноблення, авторитаризм був правилом, яке не знало виключень. Але в міру поширення ідей освіти і зростання націоналізму соціальні умови, які колись не викликали протесту, стали здаватися нестерпними. Однак збройний протест мав шанс на успіх тільки тоді, коли верхи виявляли згоду грати за новими правилами, що насамперед виключало розправу з інакомислячими. Коротше кажучи, терористичні угруповання могли здобути перемогу тільки над таким урядом, який відкидав терористичні методи. Такий парадокс постав перед тодішніми терористами, а методи старих авторитарних режимів, відкинуті багатьма урядами, були взяті на озброєння новими тоталітарними державами.