Становлення та розвиток політичної думки в історії людства

Інша позиція представлена в роботі англійського філософа Джона Локка (1632 – 1704 рр.) «Два трактати про державне правління». Він вважав що держава не повинна мати абсолютної влади бо не особа створена для держави а держава – для особи. Запропонував засоби обмеження державної влади: не допускати абсолютизації влади  виробити конституцію розділити владу на три незалежних інститути – законодавчувиконавчу федеративну. Верховенство влади належить народові. Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше так виразно пролунала теза про те, що «соціального миру» можна і треба досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

Велике значення на розвиток політичної теорії і політичної практики відіграли роботи французького філософа Шарля Луі Монтеск’є (1689 – 1755 рр.) перш за все ”Про дух законів”. Монтеск’є розвинув ідею Локка про розподіл державної влади для забезпечення свободи і недопущення деспотії він поділяв її на законодавчу виконавчу і судову. Досконалий політичний лад – конституційна монархія. Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск’є полягає у пошуках компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою, який би забезпечував безконфронтаційну модернізацію «за загальною згодою».

Представником радикально-демократичного напрямку є французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.). Його політична концепція викладена в книгах «Про суспільний договір або Принципи політичного права» «Роздуми про походження і засади нерівності між людьми» та ін. Головне в його концепції – егалітаризм ідея майнової соціальної і політичної рівності. Верховна влада належить народу і неподільна. Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної волі, яка ніколи не може бути відчужена. Руссо не приймає всі представницькі форми правління, оскільки інститут представництва може суттєво спотворити волю народу. Реалізація законодавчої влади повинна, на його думку, спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму. Виявлена референдумом «загальна воля» стає обов’язковою для всіх, в тому числі і для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні «покаятися» за свої погляди, або залишити країну. Таким чином, радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренні її «громадянському цілому».

Представником консервативного напрямку є Едмунд Берк (1729 – 1797 рр.) – англійський політичний теоретик і державний діяч. Він вважав що жодне покоління не має права руйнувати упорядкований і наслідуваний від предків устрій суспільства (монархію). В XVIII – першій половині XIX ст. консервативний напрямок політичної думки був пануючим і в Росії (С.С.Уваров М.П.Погодін С.В.Шевирьов та ін.).

Студенти повинні пам’ятати що починаючи з XVI ст., виникла мала і має своїх прихильників аж до нашого часу соціалістична думка. В усі епохи вона відображала прагнення трудового народу до встановлення справедливого порядку суспільного життя (Томас Мюнцер Томас Мор Томмазо Кампанелла Гракх Бабеф Анрі де Сен-Сімон Шарль Фур’є Роберт Оуен В.Г.Бєлінський О.І.Герцен М.Г.Чернишевський Т.Г.Шевченко К.Маркс Ф.Енгельс В.І.Ленін та ін.).

Слід звернути увагу на становлення і розвиток політичної науки у США яка має значний вплив на розвиток політичних досліджень в інших країнах. (А.Бентлі Г.Лассуелл Х.Аренд Зб. Бжезинський Д.Істон С.Ліпсет Р.Міллс Х.Моргентау та ін.).Якщо американська політологія основну увагу приділяє соціальним і психологічним факторам які впливають на політичний процес то європейська політологічна наука більше схиляється до теорії і політичної філософії здійснення аналізу політичних процесів і явищ в історичному вимірі.

Студенти повинні ознайомитися з теоріями еліт італійських соціологів Г.Моски (1858 – 1941) В.Парето (1848 – 1923 рр.) концепцією ”плебісцитарної вождистської демократії” М.Вебера (1864 – 1920 рр.) теорією демократії Алексіса де Токвіля (1805 – 1859 рр.) «залізним законом олігархізації політичних партій» Р.Міхельса (1876 – 1936 рр.). Політична практика зумовила пріоритетність емпіричних політичних досліджень таких як поведінка виборців на виборах політичні партії групи тиску співвідношення повноважень і функцій законодавчої і виконавчої влади тощо (К.Поппер Р.Арон М.Дюверже Р.Дарендорф М.Крозьє та ін.).

Політичні теорії які створювалися політичними діячами мислителями України тісно пов’язані з її історією. Тому починати знайомитися з формуванням суспільно-політичної думки в Україні потрібно з часів Київської Русі (IX – XII ст.) У XIII – XVI ст. українські землі грабувалися татаро-монгольською навалою потім Литвою Польщею Угорщиною Молдавією турками кримськими татарами. До середини XVII ст. влада належала польському королеві а потім – російському цареві .

Політична думка в Україні в XVII – XVIII ст. представлена українськими просвітниками українськими гетьманами в XIX ст. – ідеями та діяльністю М.І.Костомарова Т.Г.Шевченка М.П.Драгоманова та ін. В XX ст. сформувались різні ідейно-політичні течії, серед них найбільш впливовими були: націоналістична (В.Липинський, Д.Донцов), соціалістична (В.Вінниченко, М.Грушевський), комуністична (В.Затонський, В.Чубар, Н.Скрипник та ін.).