ПРОБЛЕМА ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
В умовах становлення демократії українське суспільство гостро потребує засобів, що запобігають його надмірному “перегріву” і забезпечують надійний та ефективний контроль за врегулюванням конфліктних ситуацій.
Конфлікт взагалі, зокрема політичний конфлікт, слід розглядати як розвинену форму протиріч суперцінностей. Політична напруга як на індивідуальному, так і на груповому рівні є виявом стану соціальних суб’єктів, коли вони ще не усвідомили, чітко не визначили причину свого незадоволення, власні інтереси і потреби й відповідно не визначили варіанти вирішення проблеми1. Конфлікт припускає поступове усвідомлення інтересів, потреб, засобів їхньої реалізації, задоволення.
Треба зазначити, що труднощі попередження і вирішення політичних конфліктів пов’язані з самим їхнім характером. Ці конфлікти виникають через відмінності інтересів, суперництво і боротьбу соціально-професійних, етнічних, конфесійних та інших груп, верств, спільнот та індивідів у процесі надбання, перерозподілу і реалізації політико-державної влади, оволодіння її матеріально-фінансовими і позиційно-рольовими (позиції президента, міністра, депутата, судді, лідера політичної партії і т.д.) ресурсами, в процесі вироблення і реалізації різних програм (курсів дій, концепцій) для досягнення тих або інших цілей.
Одним словом, людина в системі суспільних відносин, що склалися, опинилася перед фактом багатьох напруг і незадоволеності, що, в міру свого розростання, дедалі більше набувають форм політичних конфронтацій і протиборств.
Засобами врегулювання та попередження політичних конфліктів у сучасному суспільстві не можуть бути ті, якими користувався тоталітарний режим, прагнучи впоратися, а точніше — розправитися з конфліктами: репресії, залякування, спрямування незадоволення на “зовнішнього ворога” або на “ворогів народу”, ідеологічне “промивання мізків”, організація масового відтворення слухняної і прихильної до режиму особистості і т.п. Вони виявляють не тільки свою неспроможність, а й зустрічають активний опір і справедливе моральне засудження в масовій свідомості та поведінці громадян.
Передусім слід враховувати, що тоталітаризм є режимом всебічного насильно здійснюваного контролю меншості над переважною більшістю за допомогою репресивної “державної машини” і “державної ідеології”, що підтримуює її дії. Злам цього режиму знаменував для суспільства звільнення від насильницьких пут, перехід із закритої форми у відкриту. Але це призвело до того, що соціальні та політичні конфлікти, які раніше силою придушувалися тоталітаризмом, заганялися ним всередину, набули лавиноподібного, “обвального” характеру, разом вирвались назовні, як вітри зі скриньки Пандори2.
Далі, потрібно взяти до уваги, що цю “обвальну” конфліктність посилює ідеологічна криза, втрата єдності основних ціннісних орієнтирів. Відбувається не тільки масове дистанціювання від колишньої ідеології, що виправдовувала тоталітарний порядок, але одночасно “розквітають всі квіти” раніше придушуваних ідейних течій, кожна з яких пропонує своє бачення суті подій, що відбуваються в суспільстві, і своє розуміння перспектив та засобів належної його трансформації.
До того ж, цей “ідейний розбрід і шатання” відбуваються на тлі економічної та політичної криз і в тісному зв’язку із ними, що визначає не тільки високий ступінь гостроти, але і складний, комплексний характер багатьох конфліктних ситуацій.
Єдино надійними й ефективними засобами, що збігаються із завданнями демократизації суспільних процесів і відносин, стають уважне вивчення і оцінка настроїв і поведінки населення, устремлінь його різноманітних груп і шарів та адекватне їх вираження у відповідних законодавчих актах, управлінських рішеннях і політичних програмах та діях, покликаних їх співвіднести і погодити. Для своєї реалізації вони вимагають встановлення і зміцнення такого демократичного політичного режиму, який включав би в себе елементи як представницького, так і прямого волевиявлення народу, що дозволяв би застосовувати ці засоби з найбільш можливою повнотою.
Чим більше влада буде прагнути до збереження статус-кво і досягнення лише власної корпоративної мети, тим інтенсивнішим стане зростання недовіри щодо неї. Ця недовіра і відчуження здатні призвести до втрати фактичної легітимності влади при формальному юридичному праві, а після цього перейти у фазу активного опору їй з усіма негативними наслідками.Особливу значимість у відверненні подібної перспективи має відмова від силових засобів врегулювання і вирішення політичних конфліктів. Це може бути досягнуто комплексом політичних, правових, організаційно-адміністративних, морально-виховних заходів, до яких відносяться, наприклад: конституційне проголошення громадянського миру і згоди в суспільстві вищою соціальною цінністю, відмова від “армійського аргументу” як засобу політичної боротьби, заборона партій, асоціацій і об’єднань, як й ідеологічних концепцій, що орієнтуються на насильницьку зміну конституційного ладу, розпалювання ворожнечі, насильства і ненависті в суспільстві і т.п.