Політичний режим

Про умовність формально-юридичної класифікації форм державного правління свідчить і практика віднесення до числа монархій країн — домініонів Об’єднаного Королівства (вже згадуваних Австралiї, Канади, а також Барбадосу, Нової Зеландії, Ямайки та iн.). Тут взагалі немає глави держави i таким вважається британський монарх, а його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду домініону. Цей порядок є радше даниною традиції, оскільки фактична влада тут цілком належить національним органам врядування, сформованим на засадах республіканізму.

Специфіка політичного знання порівняно із знанням юридичним полягає у його зверненості до реального стану речей, а не лише до формального вираження належного. Дослідження суспільних феноменів, здійснюване у політичному вимірі, на відміну від виміру формально-юридичного має справу з явищами de-facto, що потребує використовувати інші, ніж суто юридичні критерії типологізації форм державного правління. Не заперечуючи значущості ознаки джерела влади (а саме вона, як відомо, є визначальною для юридичної теорії держави та права), вважаю за доцільне наполягати на необхідності, прийнятності й ефективності виявлення інших суттєвих ознак форм державного правління, таких, що відповідають парадигмам власне політичної науки. Чи не найважливішою такою ознакою в даному разі є те, хто і як формує виконавчу владу в державі. Для нинішнього політичного життя є суттєвим те, що саме спосіб підпорядкування виконавчої влади визначає конструкцію тієї чи тієї політичної системи та зміст функціонування її інституцій. З огляду на це, існуючі способи улаштування і здійснення державної влади доводиться поділяти на одноосібні або монократичні та, з іншого боку, колегіально-представницькі. Кожна з них має відповідні засади авторитету і легітимності, своєрідні переваги й недоліки.

Використовуючи даний методологічний принцип, бачимо, що існує багато спільного між політичними системами, приміром Німеччини та Великобританії — уряди в цих державах формуються парламентським шляхом, тобто через волевиявлення легіслатур, з членів депутатського корпусу, а особовий склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту (до її установ входять представники партії більшості або партiй — членів правлячої коаліції), що склалася внаслідок виборів; політика уряду визначається парламентськими партіями; від волі більшості у законодавчому органі залежать його рішення і дії; він є відповідальним перед парламентом i може бути ним відправлений у відставку. Навіть термін його каденції визначається визнанням його законодавцями або ж існуванням партійної коаліції. Інституції глави держави (будь-то коронована особа чи президент республіки) фактично, з точки зору впливу на урядування належить другорядне, переважно номінальне, представницьке значення, через що він не надто впливає на безпосередній перебіг подій у суспільстві. Головним і спільним для обох систем є те, що і там, і тут глава держави безпосередньо не причетний до формування й функціонування уряду. Уряд виявляється значною мірою підпорядкований зібранню депутатів, які репрезентують громади, перетворюють інтереси окремих верств на законодавчі рішення та повноважні дії уряду, що й є визначальною характеристикою колегіально-представницького врядування.Відмітною ознакою монократичної форми державного правління (абсолютна монархія та президентська республіка) є значна роль глави держави в системі державного управління, оскільки він є одночасно ще й главою уряду, користується прерогативою самостійно формувати уряд і керувати його діяльністю. Звідси виходить ще й така риса монократії як певна "віддаленість" законодавчої та виконавчої “гілок” влади одна від одної. Виконавча влада формується позапарламентським шляхом — через призначення членів уряду президентом незалежно вiд партійних пропорцій у законодавчо-представницькому органі (той може лише затверджувати кандидатури). Міністри зобов'язані проводити політику, визначену президентом, й відповідальні за її виконання у першу чергу перед ним. Президент республiки функціонує поряд з парламентом, самостійно здійснює президентську владу. Він має право відкладного вето на закони, що їх приймає парламент, хоча й не може достроково розпустити його. Так само і парламент не в змозі оголосити вотум недовіри уряду і президенту, виходячи з самих лише політичних підстав.

Позитивом парламентського врядування є його гнучкість, можливість чутливо реагувати на змінювані потреби життя, відповідно до них змінювати характер діяльності уряду та й самий його особовий склад. Парламент тут не тільки створює закони й ухвалює бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Прийняття ним державного бюджету, проект якого розробляє й пропонує уряд, є приводом, для обговорення урядової політики назагал i слугує підставою для внесення питання про довіру й позбавлення повноважень цілого кабінету або когось з його членів. Парламентська система, якщо вона до того ж грунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює рух до політичного діалогу й партійно-ідеологічного компромісу між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відбиття в структурах і діях вищої державної влади багатоманітних потреб і настроїв громадян та громад. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Однак, відповідно до відомої формули, це означає ще й те, що народ має уряд, на який він тільки й заслуговує... Адже зворотнім боком гнучкості парламентського врядування буває урядова нестабільність. У разі вотуму недовіри урядові з боку законодавців або розпаду урядової коаліції чи втрати правлячою партією більшості місць у парламенті, глава уряду мусить подати у відставку або ж погодитися на дострокові загальні вибори, після яких відбувається нове формування уряду. Такий перебіг подій кваліфікують як урядову кризу, причому політичні кризи (урядові чи парламентські) у парламентській республіці можливі й у випадку рівноваги політичних сил і партій в законодавчому органі, коли стає неможливо здобути переконливу перевагу при розв’язанні якоїсь проблеми й ухваленні рішення. Урядова нестабільність є нормальним, органічним явищем для суспільства стабільного у соціально-економічному відношенні, вона уможливлює оперативне підтвердження чи оновлення авторитету законодавчої і виконавчої влади, не викликаючи катастрофічних збоїв у інших галузях. У стабільних суспільствах з розвиненою партійною системою і культурою партійної політики результатом урядових криз та їх подолання, як правило, буває оновлення державної стратегії, підтвердження авторитетності й легітимності державної влади. Навряд чи таку розкіш можуть дозволити собі суспільства перехідного типу. Парламентська залежність уряду здатна призвести до його недієздатності, неспроможності здійснити непопулярні, однак вкрай необхідні для суспільного коригування заходи.