Палестина, витоки протистояння арабів та євреїв

Парадокс полягає в тому, що вагомі аргументи на користь своїх тверджень має і та, й друга сторони. Проводячи політику повернення земель в обмін на гарантії безпеки для Ізраїлю, керівництво країни розраховує, що при невиконанні взятих на себе зобов’язань араби будуть відкинуті до кордонів, які існували до укладання домовленостей. З військової точки зору, проведення такої операції нескладне, але спричинить нові жертви по обидва боки. Події останнього часу підтверджують це. Виведення військ і надання палестинцям автономії вже призвели до того, що почалася нова, терористична війна проти Ізраїлю.

Водночас співіснування з арабами за принципом «ні миру, ні війни», як це хочуть робити противники діалогу, також не має перспектив. Світове співтовариство примусить Ізраїль сісти за стіл переговорів. І річ тут не лише в економічних, а й у правових, морально-психологічних аспектах. Територіальне завдання все одно доведеться вирішувати. Якщо не нинішньому поколінню, то їхнім дітям.

Тим часом у зазначеній проблемі існує, як нам бачиться, найважливіший аспект, не озвучуваний сторонами, але незримо присутній. Аспект цей не має економічного, політичного чи регулятивно-правового характеру. Однак саме його ігнорування завело ситуацію в глухий кут. Ми говоримо про філолофсько-релігійне підґрунтя цього конфлікту.

Тора і Старий Заповіт стверджують: територія, суперечки про яку призводять до незліченних бідувань та жертв, була заповідана євреям Творцем. Іудеї вірять у те, що Його воля здійснюється завжди і будь-хто, хто спробує її порушити, спопеліє. Трагічна доля Іцхака Рабина — того підтвердження. Атеїстам же надамо можливість переконатися у певних закономірностях на численних прикладах. Захоплення римлянами Іудейського царства і руйнування другого Храму призвели до вигнання євреїв з обітованої землі. 1948 року Держава Ізраїль була знову проголошена. Наступного дня після цього почалася перша близькосхідна війна. Результатом тієї війни, як утім, і решти, стала перемога Ізраїлю і розширення його меж. Отже, ми маємо підстави припускати, що, окрім військових талантів, «таємничі євреї» володіють і допомогою згори.

Таким чином, у рамках, якими обмежили себе сторони конфлікту, виходу з ситуації, що склалася, немає. Та вихід може бути знайдений, якщо зійти з прокрустового ложа умовностей і забобонів і спробувати вирішити завдання іншим способом. Нам він бачиться в купівлі якоїсь території в межах арабського світу для облаштування там Палестинської держави. Діапазон територій широкий, однак вважаємо за вкрай неетичне називати якісь із них конкретно. Ми гадаємо, що визначення території становитиме основний предмет переговорів. Ізраїль і держави-спонсори фінансуватимуть придбання цієї землі і побудову всієї інфраструктури. Значну частку витрат добровільно візьме на себе і єврейська діаспора. Палестинці мають право також розраховувати і на продовження фінансової допомоги протягом певного часу після здобуття державності, а Сирія — на продуктивні переговори про долю Голан. В історичному плані цей проект перспективніший, ніж ведення перманентної війни на Близькому Сході. Крім того, в арабському світі достатньо поміркованих режимів, які можуть піти на переговори з цього питання. Обговорення статусу Єрусалима не передбачається, оскільки це святе для багатьох людей місто ніколи не було столицею жодної з арабських держав, але завжди було столицею держави єврейської. Аргументи на користь визнання прав арабів на Єрусалим як на столицю лише на тій підставі, що там містяться мусульманські святині і мешкає багато арабів, вагомими назвати не можна, оскільки, за аналогією, столицею палестинців із таким самим успіхом можуть бути названі Париж, Лондон, Сарагоса чи Мекка.Бачиться цікавим світовий історичний досвід такого роду угод. 1803 року США уклали з наполеонівською Францією найбільший у своїй історії договір на купівлю землі. Предметом угоди були території Луїзіани. Землі площею 2 144 523 кв. км США купили по 3 центи за 1 акр. 30 березня 1876 року державний секретар США Стюард подав на розгляд Конгресу США договір про купівлю Аляски в Росії. Території цієї північної землі площею 586 000 кв. км були куплені в Росії за 7,2 мільйона доларів. Наприкінці 30-х років XX ст. Радянський Союз вів переговори з Фінляндією про купівлю або обмін деяких її територій, що прилягають до Ленінградської області СРСР. Та й у справі відродження єврейської держави лідерами сіонізму і Європи в XIX—XX ст. велися переговори про викуп частини Уганди. Тож ми можемо стверджувати, що міждержавні договори про купівлю територій не є чимось екстраординарним.

Такий договір між Ізраїлем і палестинцями має базуватися на відповідній резолюції ООН і забезпечуватися гарантіями країн-спонсорів. У нашому випадку користь від такого роду угоди очевидна: Ізраїль забезпечує реальну, а не ефемерну безпеку своїх кордонів, зберігає свої історичні землі; палестинці отримують власну державу, щедру фінансову допомогу і мир, а світове співтовариство — правове врегулювання одного з найскладніших конфліктів, який прямо чи опосередковано впливає на мир в усьому світі. Ми пропонуємо викупити кров дітей. То скільки вона коштує?

Попри всю, здавалося б, недоречність релігійної аргументації під час обговорення політичних проблем, можливо, саме цей містичний (а не «філософсько-релігійний») вимір відіграє певну й часто дуже негативну роль у щоденному відтворенні близькосхідного глухого кута. Питання тільки в тому, де варто локалізувати всі ці вищі смисли і хто втілює їх. Той факт, що Іцхак Рабин загинув від рук релігійного екстреміста, навряд чи свідчить на користь втручання вищих сил. Нагадаємо, що бін Ладен теж претендує на втілення в життя таємних задумів Творця. Спроба апелювати до вищих сил на користь палестинців, яка практикується ХАМАСом, а ось тепер на користь ізраїльтян вустами пана Барабаша, насправді являє собою одне й те ж саме явище. Такі тексти експлікують те саме колективне несвідоме, яке не вписується в офіційні декларації, підписувані сторонами в Кемп-Девиді та інших місцях, де не заведено зводити руки до неба, але проявляється в щоденній кровопролитній практиці близькосхідного процесу. Вічний парадокс — Бог один, але віра різна. Мусульмани та іудеї, що релігійно мислять, вважають одну й ту саму землю своєю не тільки і навіть не стільки як власність чи місце проживання, а насамперед як свою, іудейську або мусульманську, святиню. Будь-якій третій стороні очевидно, що суперечка про те, чиї священні права священніші, безперспективна у принципі. Не Бога, а сліпу віру людини можна обвинуватити в багатьох кривавих подіях нашої історії. Стомлена багаторічними релігійними війнами Європа кілька століть ішла до розв’язання цієї проблеми, відомої тепер як принцип від’єднання церкви від держави.