Політика та релігія

Світоглядну функцію релігія реалізує завдяки наявності в ній відповідних поглядів на людину, суспільство та природу. Релігійний світогляд вміщує світорозуміння (пояснення світу в цілому і окремих процесів зокрема), світовідчуття (емоційне прийняття і заперечення) і світосприйняття (оцінка). Релігія реалізує світоглядну функцію, завдячуючи тому, що наділяє змістом наявне буття людини, надаючи тим самим тому, хто вірує, можливість вирватися, хоч би в уяві, за межі нудної реальності, підтримує надію на досягнення світлого майбутнього, на позбавлення від страждань, нещастя, самотності і морального падіння.Компенсаторна функція релігії заповнює обмеженість, залежність, безсилля людей у плані уяви, перебудови свідомості та об'єктивних умов існування. Реальне пригнічення долається "вільністю духу", соціальна нерівність перетворюється на "рівність" у гріховності, у стражданнях; церковна добродійність, милосердя, піклування, перерозподіл доходів пом'якшує нещастя знедолених; розрізненість та ізоляція компенсується "братством у Христі" в общині.

Комунікативна функція релігії здійснюється через спілкування людей як у нерелігійній, так і в релігійній діяльності, охоплюючи процеси обміну інформацією, взаємодії, сприймання людини людиною. Можна назвати два рівні спілкування. Один з них — рівень спілкування віруючих між собою. Таке спілкування об'єднує людей однієї віри в моральну спільноту. Другий рівень — спілкування віруючих із "священним" (Богом, ангелами, святими, душами померлих тощо), яке виступає як посередник спілкування між людьми за допомогою священних обрядів та ритуалів. Соціальне життя за своєю природою — колективне. Зв'язок, який об'єднує членів групи з "Вищою силою", що втілюється в ритуальній діяльності, в спільних обрядах, які супроводжують народження, шлюб, смерть та інші моменти людського життя, — усе це закріплює почуття групової солідарності.

Регулятивна функція релігії полягає в тому, що за допомогою певних ідей, цінностей, настанов, стереотипів, суджень, традицій, звичаїв, інститутів здійснюється управління діяльністю і відносинами, свідомістю та дією індивідів, груп, общин. Велике значення тут має система норм у вигляді релігійного права і моралі, зразків і прикладів для наслідування, зацікавлення і покарання як у реальному, так і в потойбічному житті. Особливо слід відзначити цю функцію як дієву силу щодо сім'ї. Зв'язок сім'ї й релігії бере свій початок у стародавньому періоді історії інституту родини. І сьогодні релігія залишається регулятором і легітиматором сімейних відносин

Особливе місце в розумінні зв'язку релігії, суспільства і політики займає інтегративно-дезінтегративна функція релігії. В одному значенні вона поєднує індивідів, групи й інститути, а в іншому — роз'єднує їх. У першому випадку потрібно виходити з того, що міцну суспільну інтеграцію й стабільність можна забезпечити тільки за допомогою духовно-культурних чинників — системи ідей, цінностей і значення символів. Релігія в цьому плані і є універсальним чинником, без дії якого суспільство як певне духовно-культурне ціле функціонувати не може. Інтеграція сприяє стійкості, збереженню стабільності особи, окремих соціальних груп, установ і суспільства в цілому. У вужчому значенні інтегративна функція виконується в тих межах, у яких визнається більш чи менш спільне віросповідання. Але якщо в релігійній свідомості і поведінці особи виявляється неузгодженість тенденцій, якщо в соціальних групах і суспільстві існують різноманітні конфесії, які взаємопротистоять, а тим більше, якщо це проявляється всередині однієї конфесії, як це ми бачимо в Україні в православ'ї, то тут релігія стає чинником дезінтегративним, виконує дезінтегративну функцію.

Легітимно-делегітимна функція означає узаконення деяких суспільних порядків, державних, політичних, правових та інших інститутів і відносин, норм і зразків як належних або, навпаки, ствердження неправомірності якихось із них.

Жодна політична система не може існувати, якщо не забезпечена легітимована дія, якщо її діяльністю можна довільно варіювати. Необхідно додержуватися певних узаконених зразків поведінки. При цьому йдеться не просто про нормативний порядок у суспільстві (це — функція правової системи), а про легітимацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого нормативного порядку. Йдеться не про дотримання якогось закону, а про ставлення до закону в принципі, тобто про те, чи існує і чи треба брати до уваги якесь визначення у вигляді закону, яке обмежує людину. Іншими словами — чи все можливо і чи все дозволено?

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності

Поряд з такими суспільно-політичними доктринами, як консерватизм, лібералізм, соціал-демократизм, марксизм і націоналізм, існує і клерикалізм (від лат. сіегісаііз — церковний).

У різні історичні періоди, залежно від місця та ролі, що визначали становище релігії і церкви в суспільстві, клерикалізм поставав у різних формах — від участі духівництва у здійсненні державної влади в коаліції з іншими політичними силами до претензій на домінуючу роль релігії, церкви і кліру в державі. Що стосується останнього, клерикалізм виступає у своїй теократичній формі, притаманній переважно рабовласницьким і феодальним суспільствам.У сучасному розумінні клерикалізм як суспільна течія склався в 19 ст. Його поява пов'язується з Великою французькою революцією, яка завдала відчутного удару по економічній могутності католицької церкви і по її впливу на суспільство. Довгий час церква відкрито протидіяла цьому, однак врешті-решт змушена була змиритися зі своїм новим статусом і почати співробітництво зі світською владою. Ідеологічні засади такого співробітництва було визначено в енцикліці римського папи Лева XIII "Про нові речі" (1891).