Виборче право в Україні

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади – загальнонаціональних чи місцевих – крім Верховної Ради.

У ході побудови нового суспільства збагачується зміст демократії, відпадають історично сформовані обмеження, різноманітніше стають форми здійснення народовладдя. Цей процес розгортається в нерозривному зв'язку з розвитком української державності, яка сама перетерплює якісні відновлення.

Зараз політичне життя тече дуже стрімко. Чимало йшло спорів про шляхи розвитку Верховної Ради, що мають пряме відношення до депутатського статусу. Стихійні зміни в основах громадського життя, що відбулися за останні роки, об'єктивно вимагають їхнього напрямку у русло соціально-економічних і політико-правових перетворень. Варто визнати, що народний депутат прямий обранець народу, який завоював право представляти його інтереси. Нині народний депутат став політиком.

З перетворенням депутата з примари народної волі в її живе і діяльне втілення в нашому суспільстві вперше з'являється дійсна політична боротьба.

Відновлення роботи Ради, наповнення її новим змістом у значній мірі залежить від того, хто входить до складу депутатського корпуса, які його зв'язки з народом, наскільки ефективно депутат реалізує волю виборців. Однак не проста це річ – воля виборців. Її прояв і формування, впровадження в рішеннях органів влади і керування – процес надзвичайно складний і багатогранний. Це складена діяльності депутатів, державних і суспільних органів, самих виборців.Справа полягає в тому, що народна воля – не просто арифметична сума окремих воль, тим більше, що за нею коштують різноманітні соціальні устремління і бажання. У ній своєрідно з'єднуються особисті і загальнодержавні інтереси, причому далеко не завжди перемагає загальний інтерес. Нерідко групові, егоїстичні пріоритети й амбіції беруть нагору, стаючи реальною силою, що стає перешкодою, здавалося б, загальновідомих істин, не потребуючіх докази.

Результатом успішної парламентської діяльності, її кінцевою метою, є стійкість суспільства, міцність державної влади і перебування того політичного курсу, що найбільшою мірою відповідає суспільним інтересам. Переродження парламентської діяльності, тобто применшення загальнодержавної справи на користь партикуляризму, сепаратистських тенденцій, неминуче, якщо депутати вище державних інтересів ставлять партійні, національні, регіональні й інші інтереси.

Нашому суспільству пора вже усвідомити те, що давно відомо культурному світу: парламент, як такий, існує не для того, щоб депутати пробивали там специфічні інтереси своїх виборців, груп і партій, до яких вони належать, чи яким симпатизують. Відповідно до щирого свого призначення парламент – це представницький орган для узгодження соціальних інтересів, приведення їх до загального знаменника – інтересам держави і також, при демократичній формі правління – інтересам усього народу.

Звичайно, можна морально засудити споконвічне прагнення політичних сил тягти на себе куцу державну ковдру, але куди більш корисно не моралізування, а встановлення правових, насамперед, конституційних інститутів, що забезпечують парламенту, так само як і вищим органам виконавчої і судової влади, можливість діяти строго в інтересах усього суспільства, не піддаючи тиску з поза, диктату зверху, тобто вести ці справи вільно і під свою відповідальність.

Як відомо, будь-який закон живе тільки тоді, коли він виконується всіма і повсюдно. Тому зміст закону, зміст кожної його норми повинні добре знати усі, хто покликаний проводити відповідні норми в життя. У Закону “Про статус народного депутата України” є в цьому відношенні своя істотна особливість. Вона полягає в тому, що головне “діюче обличчя”, у роботі якого знаходить своє втілення закон це є депутат.

Одночасно з цим нерозривно залишилася проблема гармонізації інституту депутатського імунітету з вимогами Конституції, а також приведення Закону України “Про статус народного депутата України” у відповідність з Основним Законом у частині, що стосується обсягу парламентського імунітету, процедури його позбавлення тих депутатів, у відношенні яких Верховна Рада прийняла відповідне рішення.

У відношенні депутатської недоторканності, як було відзначено раніше, багато правознавців сходяться на тім, що депутатська недоторканність повинна бути не абсолютної (як це є сьогодні в Україні), а мати винятково обмежений характер. Крім того, переслідування за прорахунки в депутатській роботі повинні мати конкретні підстави. І це необхідно зафіксувати на законодавчому рівні. Варто також визнати той факт, що в умовах демократії, не можна вести розмову про зняття недоторканності як такий. Доцільніше говорити саме про обмеження імунітету і чіткому закріпленні цього обмеження в українському законодавстві.