Роль США в НАТО
Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.
У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину “гнучкого реагування”, яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.
Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов’язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком .Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової “відповідальності” не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з ціми цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:
а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;
б) розширення економічної та ідеологічної експансії;
в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.
Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США.У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.
Аналогічна ситуація склалася і в сфері зовнішньополітичних зв’язків. Існування в США ємного внутрішнього ринку зумовило їх порівняно невелику залежність від зовнішніх ринків, на відміну від аналогічної залежності Західної Європи, а відповідно і від зовнішньої торгівлі. Доля експорту валового національного продукту США складало лише 5%, в той час як у Франції - 15%, ФРН-23%. Слід відмітити, що залежність Сполучених Штатів від експорту не збільшувалась на протязі декількох десятиріч. Уявлення про це дають наступні цифри, що характеризують склад експорту у ВНП США і ряду інших держав відповідно у 1948 і 1968 роках (у %):
Країна19481968
США3,63,9
Франція6,910,1
Італія6,313,6
Великобританія8,214,9
ФРН5,418,7
Канада15,020,1