Політичні партії та рухи Галичини в міжвоєнний період
Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Занепокоєні зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати його дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва, чи гігієни тощо. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.
б) Освітянський рух.
Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно делікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації.
Опріч забезпечення дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і культуру корінного населення.
Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Волинь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених українцями регіонах Польської держави впала до 28%. Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися.
З понад 2400 початкових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. залишилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було також безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, але одна українська – аж на 230 тис. українців.
Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав обіцянки заснувати для них університет, систематично чинив перешкоду українцям, що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у Львові “таємний” університет. Організований без дозволу властей, він являв собою по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративно. У період свого розквіту цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500 студентів. Після того, як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студентів виїжджали для продовження навчання за кордоном, особливо до Чехословаччини. В результаті освічені українські ставали войовничими виразниками антипольських настроїв і радикальних політичних поглядів.
Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді.
Загальнокультурні потреби миналися у царині діяльності “матері” всіх західноукраїнських організацій – шарованого всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.Смак галичан до організаційної діяльності і виявився також в інших сферах. Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як “Сокіл” та “Луг” (раніше “Січ”), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. “Пласт”, залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві. Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. заборонив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національно свідомої, культури розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював широку благодійну, освітню, та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені контакти з міжнародними феміністськими організаціями.
в) Революційний рух.
У міжвоєнний період з’явився якісно новий різновид українського націоналізму. В ХІХ ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та матеріалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.