Політичні партії, організації. Їх типологія та функції
4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секуляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції, ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.
5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обмежене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її модернізація.
6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забезпечення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та лідерів, зв'язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.
7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності відповідних зв'язків, географічна поширеність і щільність організацій партії, частота зборів на місцях, зборів і з'їздів на рівні країни, інтенсивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп, централізованість влади в партії.
8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в 'її діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста відданість партійній справі.
Французький політолог М. Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.
Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.
Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.
Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, - це група відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов'язковість членських внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а комуністичну - масовою.
Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.
Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії - "переробити свідомість населення". У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн "третього світу", вважаються менш демократичними, ніж представницькі.