Історичні форми демократії

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демокра­тії). У його демократизації суб'єкти політичного проце­су вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію полі­тичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній сусп­льно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан­ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи де­мократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар­ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро­зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога бур­жуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспі­льства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз­ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальши­вим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорну­то. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумов­лені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока полі­тична культура населення, і саме в процесі демократиза­ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит­тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор­мувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич­ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політич­ного устрою, а й на означення політичного процесу з від­повідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та дія­льності окремих політичних і соціальних структур у різ­них сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга­нів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які прово­дять з метою ухвалення закону або інших рішень на ос­нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи­тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корін­ням у плебісцити Римської республіки, народні збори (ві­че, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відто­ді референдуми стали поширеними в європейських краї­нах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди ма­ють непересічне значення.Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага­тьох країнах. Проте процедура таких обговорень може ма­ти й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч за­уважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не тор­каючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.