Демократія

1) Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької демократії виходить із центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, спроможній приймати рішення і несе за них відповідальність. Головне тут не стирання розходжень між володарями і підвладними, що складав ядро зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставить перед собою насамперед ціль створити умови і можливості для чіткого проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті, хоча при виконанні владою своїх зобов'язань (пов'язаних із принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури співучасті. У цій перспективі демократизація означає не тільки «максимізацію шансів співучасті», але, одночасно, і «максимізацію політичної відповідальності». Конституційність і обмеження політичного панування - основні елементи розуміння представницької демократії. Воля народу виражається не повною мірою прямо, а через інститут посередників - вона делегується представникам, що самі і починають формувати волевиявлення народу, а при прийнятті політичних рішень виражають і передбачають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Між народними представниками і тими, кого вони представляють, встановлюються визначені відношення, засновані на повноваженнях і на довірі. У подібному випадку обидві сторони однаково конститутивні. Таким чином, існують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцією, незалежність, а також політична і правова компетентність депутата, з іншого ж - повноваження, тільки передані йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії.

Саме тому Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний тільки протягом одного дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після цього народ знову живе в рабстві, він - ніщо». Отже, народ, якщо він бажає бути вільним, не повинний добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий «особисто» не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон»,- говорив Руссо. Така жорсткість судження спочиває, власне, на эмпірично не обгрунтованій фікції про існування якоїсь гомогенної волі народу. Тільки в тому випадку, коли всі ми віримо в існування, що припускається, але нічим не доказане і не існуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих і керованих, і ігнорування розходжень між владою і народом, як того потребують Руссо і його послідовники. Тут чітко вирисовується протилежність концепцій Руссо і плюралістичної представницької концепції демократії.

Прихильники плюралістичної концепції виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власної користі або вигоди відноситься до гріхів людської природи. З цієї причини гомогенність мислення і волевиявлення не може стати вихідним пунктом любої політики. Таким початком є лише урахування і, можливо, більш повна «репрезентація» різноманітних, по своїй внутрішній спрямованості, інтересів і думок. Тільки при арбітражі наявних протиріч, у процесі, з одного боку, спільних, а з іншого боку - конфліктних дій виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному плані в наявності структурна згода між адептами релятивістської і скептицистської концепцій демократії (Радбрух, Кельзен), що виводять демократію і правило більшості з розрізненням істинності і принципової цінності всіх думок і інтересів.Теоретики плюралістичної демократії із середовища послідовників британських політологів і соціалістів (Ласки) вважають монополізацію політичних рішень з боку окремих суспільних груп взагалі неможливої, тому що, відповідно до їхньої концепції, процес прийняття рішень і формування волі здійснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково віддаленому від наявних у кожному випадку приватних інтересів і позицій. Політика, якби слухає і враховує всі сторони, і в той же час не схиляється до думки однієї з них, обмежуючи тим самим всі «голоси». Виходить, плюралістична концепція розуміє відому рівновагу сил, що виключає політичну дію в особливих інтересах лише однієї групи пануючих.

Прихильники ідеї репрезентації схильні вирішувати питання про бажаність або небажаність політичної співучасті (партиципації) скоріше відповідно до функціональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентації»), будучи прихильниками прямого формування волі народу, схильні розглядати політичну участь як «самоцінність». Відповідно Лейбхольцу, що намагався скомбінувати обидві концепції, сучасна демократія зробила структурний поворот в бік «держави партій». Партії, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу. Такий розвиток політичної ситуації дозволяє ототожнювати волю партій і волю народу, розглядати плебісцитарну державу партій як сурогат прямої демократії, у сучасній державі рівних можливостей.

Творці элитарной теорії демократії виступають проти перебільшень, що лежать, на їхню думку, в основі старих ліберальних ідеалів демократії. Водночас з розірванням між ідеальними уявленнями про демократію XIX в. і дійсністю вони не роблять висновка про «хибності» самої дійсності. Засіб їхнього доказу саме протинаправлений - не дійсність повинна коректуватися відповідно до ідеалу, а навпаки, самий ідеал повинний бути прагматично перевірений нею. Якщо слідувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхідність відмовитися від визнання самостійної ролі нормативних переконань про обов’язковість. У цьому випадку нормативною силою володіє лише фактичне. Те, що демократія може і повинна робити, визначається тим, що вона робить практично, і що можна фіксувати об'єктивно. На місці ідеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких ілюзій реалізму. При подібній орієнтації ігнорується те, що поряд із нормативною силою фактичного існує регулююча фактична сила нормативного.