Багатопартійність - як необхідна умова встановлення демократичного процесу
«Нам подобається лише боротьба, а зовсім не перемога», — цим афористичним висловом Блеза Паскаля можна характеризувати наші політичні партії.
Та спочатку кілька вступних речень як Nota Bene — вони тут потрібні.
Якраз цього року минає 10 років від початку виникнення в Україні посткомуністичної багатопартійності. (Нагадаю: установчий з’їзд УРП — першої ластівки «весни партій» — відбувся наприкінці квітня 1990 р.) Українська багатопартійність формувалася на власній основі як заперечення комуністичної монополії і намір організувати суспільне життя та здійснення публічної влади в своїй державі на засадах свободи, демократії і справедливості. Піонери багатопартійності — УРП, НРУ, ДемПУ, ХДПУ, УСДП (не зараховую сюди соцпартію, що відбрунькувалася від КПУ), їхні лідери виросли з політичної ініціативи патріотичної інтелігенції, дисидентських кіл Західного регіону та Києва. На українську політичну сцену вони вийшли як національно-демократичні сили з новою лексикою та символами віри, як от «національно-державне відродження», «правова держава», «ринкова економіка», «роздержавлення і приватизація», «свобода підприємництва», «вільна конкуренція», «відкрите суспільство», «держава для людини, а не людина для державної машини»...
Політичними тріумфаторами ці партії-піонери не стали. Від самого початку виконавчій владі, держапаратові «весна партій» виявилась не потрібною, влада була задоволена тим, що позбулася колишньої жорсткої опіки компартії та нагадуванням про 1-2 відсоткову присутність нових партій у суспільстві (рахувала і рахує кількість їх членів), давала зрозуміти, що не має наміру рахуватися з ними. Сприймала їх як політичний декор «для Європи».
Романтичні піонери багатопартійності дали суспільству «всі найкращі слова», і їх, напевно, нічим не доповнять і не перевершать прагматики нової партійної хвилі. Власне, обличчя нових партій із силуетами знаних «олігархів», їх суспільно-політичну мету політологам важко зідентифікувати через невиразні, компіляторські програми, брак ясно окресленої ідеології. Декларування ними свого місця у «центрі» небагато нам говорить: український «центризм» — поняття вкрай розмите й може виражати звичайний конформізм, співпрацю з чинною виконавчою владою і черпання з цього певних користей та привілеїв. Можемо пересвідчитися, що жодна з так званих прагматичних бізнес-партій, зокрема своєю поведінкою у ВР, не йде далі бажання бути першою в «команді» Президента, потрібною йому. Це цілком влаштовує утверджену в країні владну (і всевладну) президентську вертикаль.
Відома у цивілізованому світі система «партії — влада — відповідальність» в Україні не реалізувалася у характерній для західних демократій моделі правлячої парламентської більшості, з її періодичною змінюваністю в результаті демократичних виборів, перерозподілом позицій політичних партій та коаліцій відповідно до зміни суспільних симпатій. Жодна наша партія в своїй програмі та ідеях не ставила собі за мету здійснення влади, і тому автор наважується твердити, що партійне керівництво не вабить перемога.
З усього видно, наші партії, зокрема й ті, з парламентської більшості, мовчки погодилися на свою «обслуговуючу» роль, й імплементація результатів квітневого референдуму не змінить цю ситуацію. Ця ВР не «спалить» себе в боротьбі за уконституювання політично відповідальної перед суспільством правлячої парламентської більшості, її права та обов’язку затверджувати свій уряд і відповідати за нього. Підбадьорювати партійне керівництво, нинішні партійні депутатські фракції біблійним від Матвія «просіть, і воздасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчинять вам!» мабуть-таки марно. Цілком згодний, що й найближчі парламентські вибори нічого не змінили. Нам потрібна не російська чи «есендівська», а західна, краще б англосаксонська, модель здійснення державної влади та управління, на основі політичних партій.
Цю трансформацію могли б підштовхнути й зацікавлені інтеграцією України в Західні структури політичні та фінансові лідери Заходу. Їхнім партнером мала б бути наша українська еліта, нове покоління інтелектуалів та людей раціональної дії. Вони повинні допомогти партіям знайти і зрозуміти своє призначення та сенс існування. Хай партії переконують нас, що за їхні ідеї варто проголосувати.
Саме багатопартійність дає змогу проявитись демократичним процесам в суспільстві. Різні партії – різні ідеології, багатопартійний склад у Верховній Раді – це можливість відстоювати різні політичні та економічні позиції, що так чи інакше відносяться до різних соціальний класів суспільства. Оскільки народні депутати – народні обранці, то вони мають проголошувати і відстоювати позиції своїх виборців, що дає змогу розгорнутися цивілізованій демократичній боротьбі за інтереси певної суспільної групи.
Сучасні вибори – яскравий прояв демократичних процесів в Україні.Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, настільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. найбільш ефективно такий вплив може здійснюватися у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.