«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ РОСІЇ
Втім, нібито створюючи народам Росії правову основу для леґітимного виходу зі складу імперії, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку використання й здійснення проголошеного права. Фактично це була лише декларація права, оскільки практичне розв’язання питання про відокремлення, як застерігали більшовики партійною резолюцією, буде вирішуватися в кожному конкретному випадку окремо, залежно від обставин і з урахуванням інтересів усього суспільного розвитку та інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм 42.
У відповідь на більшовицький переворот Центральна Рада, не поділяючи комуністичної програми соціально-економічних та політичних перетворень, оприлюднила 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсал, яким заявила про тверду рішучість перейти до впорядкування політичного життя України в межах власних державних форм. Проголошуючи Українську Народну Республіку (в складі дев’яти українських губерній), Центральна Рада водночас наголошувала, що не відокремлюється від Росії, але докладе всіх зусиль, аби Російська республіка стала «федерацією рівних і вільних народів».
Більшовики, вважаючи себе спадкоємцями попереднього режиму на всьому геополітичному просторі імперії й прагнучи надалі зберегти за собою керівництво всеросійським державним проводом, змушені були якось на це реаґувати. Про фактичне визнання УНР, попри толерантне ставлення Центральної Ради до радянського уряду, в Раднаркомі ніхто й думки не допускав, оскільки уявлення українського керівництва про автономію, що «більше-менше наближається до державної самостійності», тобто, що обов’язково має «право своє власне, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної власті» 43, аж ніяк не узгоджувалося з засадами офіційного Петроґрада.
Проте й відкрито звинуватити київський уряд (Генеральний секретаріат) у нелеґітимності Раднарком також не наважувався, адже це означало б суперечити власним деклараціям.
З огляду на невдалі спроби київських більшовиків захопити владу збройним шляхом, а також на примарні надії перемогти на виборах до Установчих зборів, що мали відбутися в січні 1918 р., альтернативи військовій інвазії, аби поставити Україну під свій цілковитий контроль, у Раднаркому не існувало.Ідеологічною основою інтервенції стало нове обґрунтування партійними теоретиками принципу права народів на самовизначення. На час соціалістичної революції, згідно з оновленою теорією, цей принцип утрачає свою універсальність. Відтепер конкретна сутність означеного права істотно залежала від природи суспільства, в якому воно реалізовувалося, оскільки більшовики недвозначно заявили, що підтримуватимуть право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас. Щодо України висновок був таким: «Ми кажемо українцям, — наголошував В.Ленін у виступі на І Всеросійському з’їзді військового флоту (5 грудня 1917 р.), — як українці ви можете влаштовувати в себе життя, як ви хочете. Але ми простягнемо братерську руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії» 44.
17 грудня 1917 р. Петроґрад у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» формально визнав УНР, але водночас заявив, що, оскільки Центральна Рада провадить «буржуазну політику», то ця посутня обставина позбавляє російське керівництво можливості «визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» 45.
Врешті, 25 грудня в Харкові проголошується радянська республіка, уряд якої відразу був визнаний Росією. При цьому Раднарком призначив над ним «тимчасового надзвичайного комісара України» Г. Орджонікідзе.
Зважаючи на політичну ситуацію, Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність України, розраховуючи, що тим самим вдасться створити своєрідний леґітимний бар’єр перед загрозою подальшого поширення руйнівних процесів. Однак Петроґрад, що значною мірою визначав ситуацію, цілком проіґнорував цей акт.
Разом з тим В.Ленін розумів, що лише силовими методами втримати Україну в межах радянської системи влади буде непросто. Через те навіть харківський з’їзд в ухвалі про самовизначення визнав Україну федеративною частиною Російської республіки 46. Силою обставин більшовики вимушені були відступити від своїх ортодоксальних засад і дещо скориґувати первісну програму. Так, у «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», затвердженій ІІІ Всеросійським з’їздом рад (25 січня 1919 р.), Радянська республіка проголошувалася вже «федерацією вільних республік різних націй» 47.
Прикметно, однак: декларуючи нову форму державного устрою, документ не містив жодного правового роз’яснення категорії «федерація», не проголошував жодних нових засад, на яких мала бути збудована республіка. Не конкретизував своєї позиції з цього питання і Ленін, підкресливши у заключному слові на з’їзді лише сам факт існування однієї могутньої революційної федерації 48.