В’ячеслав Липинський - «КЛАСОКРАТИЧНА» ВЕРСІЯ
Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.
§3. Селянин із мечем та ралом
Своїм утворенням національна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах европейської державності.
Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думку Липинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».
Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.
Закони життя людей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.
Якщо поява стандартизованої культури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».
Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурі надати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.
«Національне будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці ХХ століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети, історики, журналісти.
§4. Територіальна свідомість як державна ідеологія