Політичні та правові погляди Джона Стюарта Міля

Політичне вчення Джона Стюарта Міля (Mill), 1806-1873 є наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Бентамом. Міл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальшу розробку нормативних основ політичної теорії лібералізму. Його головні праці: "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної економії".

Міл розпочав свою науково-літературну діяльність як бентаміст. При цьому, визначний вплив на формування його світогляду мав батько Джеймс Міл, який, по суті, став на боці бентамізму після смерті Бентама в 1832р. Формування власної концепції Мілля розпочалося з вивчення проблем моральної філософії і критики бентамівської етики. Він відкидає раціональне обгрунтування розуміння особистого щастя, основаного на апології індивідуального егоїзму. Пояснюючи свій відхід від учення Бентама, Міл писав у своїй "Автобіографії": "Я ніколи не сумнівався у правильності свого висновку, що щастя є пробним каменем усіх життєвих правил, а разом з тим, і ціллю життя. Але тепер я почав думати, що єдиний засіб досягнути цієї цілі - це поставити її на другий план, а не робити з неї безпосередньої цілі осмислення. Тільки ті щасливі, думав я, хто ставить собі завданням в житті якийсь інший предмет, а не особисте щастя, наприклад: щастя інших, добробут людства, а також будь-яку справу, будь-яке дослідження, яке вони здійснюють не як засіб, а як ідеальну ціль". Міл виступає проти виведення всієї моралі з принципу особистої, економічної користі, підкреслюючи значення ідеальних моральних засад.

Свою нову утилітаристську етику Міл обгрунтовував за допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, у кінцевому підсумку, служили мислителеві засобом обгрунтування нової політичної реальності, як своєрідної вершини історичного розвитку і разом з тим шляхів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів. Сам Міл, пояснюючи формування своїх поглядів, писав, що він осягнув "другу половину істини", порівняно з мислителями XVIII ст., прийшовши до висновку, що "людський дух у своєму прогресі дотримується певного порядку, в силу якого певні явища повинні передувати іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними перетвореннями тільки до деякої міри, але не в необмеженому розмірі; усі питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні розвитку людського прогресу не тільки можуть, але й повинні мати різні установи; управління завжди зосереджується або переходить у руки тих, хто репрезентує у суспільстві найбільш могутню силу, і діяльність цієї сили залежить не від суспільних інституцій, а, навпаки, інституції визначаються нею".

У політичній теорії Міля можна виділити кілька рівнів: етика, соціальна та політична філософія, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини - прагнення до щастя і зменшення страждання - є факт, який не підлягає доведенню за допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини - це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, - корисно, морально і справедливо. "Справедливість, - писав Міл, - має своєю основою користь і складає головну частину всієї моралі... Справедливістю називаються моральні вимоги, які, якщо розглядати їх у колективності, займають вище місце в ряді вимог суспільної користі і тому мають вищу обов'язковість, ніж інші вимоги". Це формальна сторона трактування Мілем справедливості, її місця у системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми соціальної і політичної філософії Міля - взаємовідношення особистості та суспільства. Міл чітко сформулював ліберальне трактування цього взаємовідношення. У визначенні ідеалу цих взаємовідносин мислитель у кінцевому підсумку виходить з інтересів і блага індивіда. Разом з тим його позиція суттєво відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він підкреслював, що не можна мораль основувати тільки на постулаті особистої економічної вигоди індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.На думку мислителя, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може бути реалізований тільки тоді, коли він нерозривно і органічно пов'язаний з іншим принципом, керівною ідеєю: ідеєю необхідності узгодження інтересів, причому узгодження не тільки інтересів окремих осіб, але й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим проявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Міля є більш зрілим і гнучким порівняно з ученням Бентама. Міл робить наголос на ролі ідеальних основ у політиці, розробці та застосуванні на практиці "правильних", "моральних" видів політичного устрою. Він дав нове змістовне трактування щастя, до якого повинна прагнути людина, і задоволень, які повинні були вважатися моральними. Міл вводить якісне розмежування вищих (інтелектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, і вважає, що людина неодмінно повинна прагнути до ідеальної шляхетності, самопожертвування заради блага інших та всього суспільства. Цю орієнтацією Міл вважав найвищою моральною якістю, яку треба розвивати за допомогою виховання. Сама ж мораль своєю чергою не може вимірюватися тільки користю, яку вона приносить. Основа моралі - "почуття спільноти, притаманне людству, бажання єднання з нашими ближніми". Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Мілем, тим, наскільки він веде до "найбільшої суми щастя для найбільшої кількості людей" і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не тільки індивідів, але й класів. У своїй етиці він виступає як безпосередній попередник концепцій солідаризму - без "взаємного визнання інтересів", вважав Міл, неможливе ніяке спілкування між людьми, за винятком ставлення рабовласника до раба.