Розвиток політичної та правової думки в Італії

Головна заслуга Віко полягає у тому, що він обгрунтував історично закономірний процес становлення і розвитку свободи, загальнолюдських цінностей у політико-правовому спілкуванні.

2.Чезаре Беккаріа.Чезаре Беккаріа, 1738–1794, — визначний мислитель, один з основоположників науки кримінального права. Його головна праця "Про злочини і покарання" побачила світ в 1764 році. Головна увага Беккаріа зосереджена на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорія розроблена в руслі природного права, він поділяє концепцію суспільного договору і принцип рівності всіх перед законом, що випливав з неї. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмову від свободи взагалі. На взаємних началах люди "пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно і безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього, перш за все, повинні бути забезпечені безпека і свобода громадян. Саме для цього створюється держава і позитивне законодавство. Саме тому він вважав необхідним реформувати механізм юстиції на основі принципів законності і розподілу влад. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах і "тільки закони можуть встановлювати покарання за злочини". Суддя, "ні під яким приводом і з жодних міркувань суспільного блага", не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духу, а не букві закону. У такому випадку, вважав вчений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

З принципом законності вчений пов'язує і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Поряд з формально-юридичною ознакою правопорушень Беккаріа прагнув з`ясувати також їхню змістовну сторону. Закон повинен включати в число злочинів відповідне діяння тільки у тому випадку, якщо в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати ті або інші діяння до кримінально карних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, яку ті чи інші дії наносять суспільному благу, є єдиним й істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. В цьому аспекті вчений висуває ряд прогресивних принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Перш за все, це співмірність злочину і покарання, що, по суті, є застосуванням у кримінальному праві більш загального принципу — принципу еквіваленту. На основі принципу співрозмірності, відповідності злочину і покарання Беккаріа пропонує побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", в якій би злочини і покарання розміщувалися відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом співмірності тісно пов'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом при призначенні покарань. Покарання повинно бути неминучим. "Вплив справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість", — писав Беккаріа. Неминучість покарання виступає, як необхідний аспект законності і обов'язкова умова існування самого права. В іншому випадку руйнується правопорядок. "Впевненість у неминучості, хоча б і поміркованого, покарання справляє завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваним надією на безкарність".

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів, вчений виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі і проти смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням не тільки жорстокості політичної влади і її законів, а й жорстокості самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує принципи і цілі людського співжиття. Беккаріа був першим в історії правових вчень, хто дав грунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, яке не може і не повинно мати місця у системі покарань. Смертна кара суперечить божественному і незмінному природному праву. І, взагалі, вона не грунтується на праві, оскільки людина не вправі позбавити себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим. Безглуздо, що закони, які забороняють вбивство, самі здійснюють його. Відміна смертної кари веде до морального піднесення, гуманізації суспільства і держави.Прогресивні принципи кримінальної відповідальності були б неможливими для здійснення без кардинальних перетворень у процесуальній сфері. Головний принцип, який Беккаріа тут висуває, — презумпція невинуватості. "Ніхто не може бути названий злочинцем, доки не винесений обвинувальний вирок, і суспільство не може позбавити звинувачуваного своєї опіки до того, як буде вирішено, що він порушив умови, при дотриманні яких йому й забезпечувалася ця опіка". Звідси випливає, що обвинувачуваний має право на захист, і порушення цього права є порушенням презумпції невинуватості і, у кінцевому підсумку, основних засад, на яких базується суспільство. Звідси, безумовна заборона тортур, як засобу здобуття доказів, і заперечення головної засади середньовічного процесу — зізнання обвинувачуваного, як "цариці доказів". "Злочин, — писав мислитель, — або доказаний, або недоказаний. Якщо доказаний, то за нього можна накладати тільки те покарання, яке встановлене законом, і тортури є непотрібними, тому що зізнання злочинця зайве. Якщо ж злочин не доказано, то не можна мучити невинного, яким, за законом, повинен вважатися кожен, чий злочин не доказаний". Тому, замість зізнання за допомогою тортур, "царицею доказів" повинно бути з`ясування дійсної винуватості чи невинуватості обвинувачуваного на основі об'єктивного і неупередженого вивчення всіх доказів. Для забезпечення цього судовий розгляд повинен бути публічним.