Конфлікт як прояв прагматизму в сучасному суспільстві

Розв’язання конфлікту — це заключний етап управління ним, процесу і діяльності, підпорядкований припиненню протиборства, примиренню конфліктуючих сторін, відновленню чи налагодженню їх конструктивної співпраці, а також дії політичного прагматизму.

Тут доцільно ще раз наголосити, що політичні конфлікти — не патологія, не гальмо, не перешкода на шляху розвитку суспільно-політичного життя і долати їх „кавалерійськими атаками” неможливо і небезпечно. Політичні конфлікти — це своєрідні „вузлики”, з яких складається „мереживо” політичного життя суспільства. Вони постійно й одночасно розв’язуються і зав’язуються з тисяч ниток, які „поєднують” всіх політичних „акторів”: від політично свідомої і активної людини до держави включно. Це одвічний (принаймні, з часів зародження політики), об’єктивний і закономірний процес розвитку політичної сфери людського буття. Багато з цих „вузликів” виявляється надто вже тісно зав’язаними, а деякі з них і туго затягнутими. Проте вони не є, як дехто вважав і вважає, „гордієвими вузлами”, які треба „розрубувати мечем”. „Вузлики” політичних конфліктів, за деякими винятками, необхідно обережно розв’язувати, аби не розірвати ниток політичних зв’язків, не підірвати політичної безпеки суспільства. Причому робити це слід руками не лише всіх конфліктуючих сторін, які той вузлик затягнули, а часто ще й за допомогою третьої сторони, тобто посередника (медіатора), що дозволить прагматичніше підійти до проблеми.

Для успішного розв’язання політичного конфлікту потрібні певні передумови, а саме: 1) достатня зрілість конфлікту; 2) розуміння суб’єктами конфлікту необхідності його розв’язання; 3) готовність і спроможність конфліктантів до конструктивних дій; 4) наявність для цього засобів, механізмів і ресурсів тощо.

Практика розв’язання політичних конфліктів засвідчує, що воно може відбуватись у трьох основних формах: суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін (компроміс); їх взаємовигідне примирення (консенсус); перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію (співробітництво).

Шляхи (способи) розв’язання політичного конфлікту можна поділити на дві групи: 1) правові та 2) політичні.Правові шляхи вимагають застосування відповідних правових норм, що містяться в національному законодавстві та в міжнародному праві. Політичні передбачають пошук взаємоприйнятної згоди конфліктуючих сторін за допомогою переговорів та посередницьких процедур. Обидва шляхи не виключають, а, навпаки, доповнюють одне одного і часто вважаються навіть єдиним, тобто політико-правовим.

Арсенал політико-правових способів досить багатий. Наприклад, при розв’язанні конфлікту між законодавчою і виконавчою гілками влади можуть бути використані такі: звернення до Конституційного Суду; відставка уряду; розпуск парламенту і призначення нових парламентських виборів; проведення референдуму щодо спірних питань; створення узгоджувальної комісії тощо.

Процес розв’язання конфліктів поділяється на дві фази: 1) прийняття рішення; 2) практична реалізація. Перша фаза передбачає цілу низку дій, зокрема: а) врахування всіх мікро- (інтереси окремих людей) та макрочинників (інтереси політичних партій, суспільства, держави тощо); б) розгляд альтернативних рішень і вибір найоптимальніших з них; в) ретельні розрахунки всіх імовірних втрат та надбань, які може принести обраний варіант рішення; г) передбачення реакції іншої конфліктуючої сторони та її союзників; д) розробка інформаційного забезпечення обраного рішення; е) підготовка запасних варіантів рішення на випадок невдачі прийнятого тощо.

Друга фаза розв’язання конфліктів — практична реалізація прийнятих рішень — зводиться: 1) або до прямих переговорів між конфліктуючими сторонами; 2) або до залучення посередників (медіаторів).

Безпосередні (прямі) переговори суб’єктів конфлікту можуть бути двосторонніми і багатосторонніми. При двосторонніх переговорах конфліктанти найчастіше вдаються до певних взаємних поступок, тобто до компромісу. При багатосторонніх переговорах оптимальним вважається пошук і досягнення консенсусу. Переговори взагалі і особливо в дуже складних ситуаціях вимагають дотримання певних принципів: раціональної поведінки сторін; взаємодії та взаємоповаги; толерантності; спільних зусиль для створення сприятливого клімату переговорів тощо [6].

Деякі політичні конфлікти бувають настільки гострими, що їх важко (або і взагалі неможливо) розв’язувати без допомоги третьої сторони, тобто посередника. Посередник має бути, перш за все, професіоналом, особливо з тих питань, навколо яких точиться конфлікт. Функції посередника полягають у незалежному і об’єктивному дослідженні причин, сутності й характеру конфлікту; наполегливому пошуку оптимальних шляхів максимального задоволення інтересів усіх конфліктантів; генеруванні нових варіантів розв’язання конфлікту; нарешті, в організації підготовки і проведенні самих переговорів.