Засади демократизації політичного режиму Марокко
У політичному дискурсі глобалізації демократичного транзиту М. Бердоузі говорить про міжнародне політичне право, яке тлумачить як „геодемократичне”, серед особливостей котрого на перше місце висуваються „норми міжнародного співробітництва”, що сприяють процесам демократизації в країнах, які розпочали глибокі соціально-політичні реформи.
Друга особливість виявляється у сфері боротьби численних політичних і громадських організацій за дотримання прав людини.
Третя (з точки зору дії демократичних механізмів) – виникнення поняття „міжнародне виборче право”, що, по-перше, передбачає утвердження загальних норм відкритих виборчих змагань, а, по-друге, сприятиме появі вільного громадянина. У цьому сенсі міжнародне спостереження за місцевими виборами недаремно вважається дієвим засобом проти псевдодемократичних процесів.
Четверта особливість – поява міжнародної демократичної юриспруденції: розвиток механізмів міжнародного звинувачення, екстрадиції і засудження злочинів проти людства. (Від себе зазначимо, що одним із головних аспектів створення правової держави є підвищення відповідальності її керівників, для чого до міжнародної практики введено правило обов’язкового декларування доходів глав держав як важливого елемента демократі).
П’ята особливість – зміна принципу втручання/невтручання через те, що окремі диктаторські режими використовували Хартію ООН та міжнародні договори як таку собі „правову парасольку”, якою прикривалися від свого народу. На часі – безпечна екологія, свобода пересування людей, ідей і товарів у межах всієї планети. Свобода і демократичні права мають стати спільною турботою всього людства.
Шостий аспект: норми соціального права жінок, дітей, інвалідів дедалі більше перетворюються на геополітичне право в плані соціально-економічного та демократичного розвитку. Вони стають вагомим конституційним елементом.
Сьомою особливістю є те, що геоправові норми демократичного переходу стосуються не тільки глобального, а й регіонального порядку [4, р. 13, 15, 17]. Це наочно можна довести на прикладах політичних змін в ісламських країнах Сходу (Йорданія, Ліван, Іран) та Африки (Туніс, Марокко та ін.).
Отже, навіч тенденція до зміцнення демократичної моделі в загальносвітовому масштабі. Водночас не зникла небезпека того, що країни, які не мають давніх демократичних традицій, можуть сприйняти найгірший варіант демократії – так званий „деградуючий конституціоналізм”, від чого застерігає, зокрема, марокканський правознавець і політолог М. Брагімі [6, р. 21]. Він має на увазі те, що в деяких африканських країнах конституційні реформи впроваджуються на користь переважно виконавчої (а не законодавчої) влади. Хоча значною мірою це є об’єктивною необхідністю для країн перехідного типу (особливо напівтрадиційних) у процесі їх демократизації. (Великомасштабна політична модернізація напівтрадийційного суспільства можлива лише за умови жорсткого авторитарного режиму, спроможного забезпечити порядок, розвиток ринкових механізмів та зберегти національну єдність). Але, крім того, на нашу думку, тут криється небезпека збільшення розриву між соціально-політичними реаліями і декларованими (демократичними) принципами. Як доводить Ф. Бенетон, авторитаризм може мати консервативний або реформаторський характер. У першому випадку режими підтримують існуючий порядок, мають власні закони функціонування та відповідну еліту. У другому – суспільна влада стає все ширшою: держава впроваджує реформи, змінює традиційний порядок, значною мірою тисне на підданих, але не прагне поглинути громадянське суспільство [7, с. 187 – 188].
Можемо впевнено стверджувати, що авторитарний політичний режим Марокко належить до реформаторського типу. Одним із напрямків його трансформації є поступове звуження неопатрімоніального простору (за рахунок раціоналізації державно-адміністративного управління, демократизації принципів і способів прийняття політичних рішень).Демократизація у пізньокапіталістичному суспільстві (як розвиток формальної раціональності) зазвичай супроводжується значною бюрократизацією, що загрожує кризою легітимації наявних політичних центрів влади. Тому виникає необхідність визначити механізми контролю над бюрократичним апаратом. Це є актуальним завданням і для Марокко.
На відміну від „християнського світу”, де перемогла тенденція розділення влади на світську й духовну, „світ ісламу” такого не припускає (теоретично). Принцип злиття світського й духовного, втілений у королівській владі Марокко, яка об’єднує вищу державну та вищу духовну владу (король Марокко як представник шерифської династії Алауїтів очолює всю громаду правовірних – умму). Проте поступове розділення політики й релігії в сучасному суспільно-політичному житті вже є реальністю, тобто державно-релігійна влада не поширюється беззастережно на ідеологічну, духовну (нерелігійного спрямування) та політичну діяльність всього спектру учасників політичного процесу, вивільняючи широке поле для самостійної творчості.