Етнічні кордони і міжетнічна толерантність
Проблема етнічних меж за своєю природою є міждисциплінарною і перебуває в центрі уваги етнографів, істориків, філософів, психологів, соціологів та політологів. Ця обставина обумовлює використання різних концептуальних підходів соціально-наукового знання.
Як засвідчили трансформаційні процеси 1980 – 1990 років, етнополітичний рух конституювався, що дозволило деяким дослідникам дійти висновку про появу в політичному просторі специфічних суб’єктів. Так, Д. Драгунський вважає, що етнос із суб’єкта права перетворився на суб’єкт політики [1]. Л. Дробижева виокремлює етнотериторіальні угруповання як суб’єкти політичного процесу [2]. При цьому автори наголошують на багаторівневій природі і поліфакторній обумовленості політизації етносу.
Згідно з концепцією С. Соколовського, в середовищі кожного етносу відбувається горизонтальна і вертикальна диференціація культури, побутують різні стилі життя і світорозуміння. Стабільність і сталість культури – це ідеальні типологічні конструкції. Однак „не культурна однорідність породжує етнос,.. а саме буття цієї спільноти може породжувати певний рівень культурної однорідності” [3].
Особливого значення набуває вивчення етнічних стереотипів та соціальних настановлень у сфері міжнаціональних відносин, оскільки саме вони є найважливішими елементами формування етнічних меж, що безпосередньо визначають характер міжетнічного сприйняття та взаємодії. Ці проблеми й сьогодні лишаються відкритими для наукових розвідок, що й обумовлює мету нашого дослідження – визначити сфери взаємодії етнічних спільнот, в яких можливі прояви етнічних меж між етнічними угрупованнями з різними культурними та соціальними характеристиками.
В умовах, коли соціальна напруга зростає (як, наприклад, в Україні), то етнічна згуртованість, як правило, посилюється. Одночасно збільшується вірогідність неконтрольованих соціальних виступів та бажання лідерів різних політичних сил використати таку ситуацію в своїх цілях. То ж не випадково дослідження проблеми етнічних кордонів стає все актуальнішим. (Зазначимо, що етнічний кордон виступає тут не в значенні територіального розселення народів, а як суб’єктивно усвідомлена дистанція в міжетнічних відносинах).
Теоретичне обгрунтування проблеми етнічних кордонів свого часу здійснив П. Кушнер. Він виходив, передусім, з того, що етнічні кордони не повинні підмінюватися кордонами адміністративними, при встановленні яких виходять не з території, на якій компактно проживає народ, а з „статуту і постанови” [4] – етнічні кордони не можна ототожнювати з природними географічними рубежами. Як відзначає П. Кушнер, етнічні кордони, що склалися на сьогодні, є результатом історичних процесів та міжетнічних відносин. Вони дуже нестійкі, постійно змінюються, у зв’язку з чим розглядати їх можна лише стосовно певної історичної чи сучасної дати [5].
Аналізуючи проблему етнічних кордонів, П. Кушнер підкреслює роль національної самосвідомості і мови, їх етновизначальну і культурновизначальну функції в установленні міжетнічного контакту впродовж етнічного кордону серед етнічних груп, що компактно проживають і взаємодіють. В такому контексті основна увага в дослідженні природи етнічних кордонів приділяється не стільки територіальній проблемі (що визначає етнічні кордони сусідніх народів), скільки питанням суб’єктивно встановленої культурної дистанції з „прикордонним” або іншим народом. П. Кушнер пропонує такі ознаки функціонування рідної мови: якою мовою розмовляють у сім’ї, якою мовою розмовляють члени сім’ї з сусідами, якою мовою спілкуються на роботі, якою мовою навчаються діти в школі, якою мовою співаються пісні тощо.
Розглядаючи українсько-російське прикордоння, П. Кушнер відзначає, що такі етноутворюючі ознаки, як матеріальна культура, побут, фольклор тут не справляють визначального впливу в силу близькості культур і зводяться лише до їх переліку. Водночас, аналізуючи природу і характер функціонування етнічних кордонів, він вважає, що „складний процес трансформації етнічних кордонів залежить від національних відносин”, а тому їх проблему необхідно досліджувати в тісному зв’язку з національною проблемою в цілому [6]. Національні відносини автор розглядає як процес переселення народів на нові території або розширення споконвічних територій, як процеси міграції чи експансії, а також етнічної асиміляції.
В західній науці тема етнічних кордонів і культурних відмінностей досліджувалася норвезьким вченим Ф. Бартом (збірка „Етнічні групи і кордони. Соціальна організація культурних відмінностей”) [7]. Ф. Барт досліджує етнічні кордони в тісному зв’язку з етнічністю. На його думку, етнічність – це форма соціальної організації культурних відмін, а етнічний кордон є визначником групи. При цьому особливого значення набувають ті культурні характеристики, яким група віддає перевагу. Під етнічною групою розуміється етнічна спільнота чи в значенні народу, чи якоїсь його частини.Ф. Барт (як, до речі, й вітчизняні дослідники) вважає, що прикметні характеристики етнічної групи виявляються за певних історичних, політичних, економічних умов та за конкретних обставин. В одних випадках визначальну роль відіграють економічні та історичні, політичні й соціальні умови, в інших – становище, досягнуте мирною взаємодією груп чи, навпаки, нагнітанням конфліктної ситуації. Водночас на той чи інший стан найчастіше впливає історичний досвід або соціально-політичні фактори, які, взаємодіючи, сприяють збереженню і прояву маркеруючих характеристик. Роль історичної пам’яті в уявленнях і регуляції поведінки зростає, коли в суспільстві спостерігається напруга, конфліктна ситуація. Одночасно соціальні фактори, наприклад, соціальна дистанція, що посилюється, можуть справити істотний вплив на передконфліктні ситуації.