До визначення феномена демократії

• кваліфіковане управління;

• множинність інтересів;

• соціальна дія та інші.

Мета статті –

проаналізувати феномен демократії в історичній ретроспективі; дослідити різні підходи до визначення сутнісного змісту демократії; вивчити головні виміри поняття демократії, які існують в сучасній політико-правовій теорії.

Соціологи різних країн проводили численні опитування громадян щодо сприйняття феномена демократії. З’ясувалося, що переважній більшості опитуваних непросто дати всеохоплююче визначення поняття демократії. Респонденти називали передусім ті властивості демократії, які перебувають, так би мовити, „на поверхні свідомості”, а саме: свобода говорити те, що думаєш; свобода вибору; рівноправність людей незалежно від їхнього достатку; влада народу тощо [2]. І кожен має певну рацію. Але все ж: що є демократія в науковому сенсі?Ідеї громадянської рівності розвивав ще давньогрецький демократ Протагор, а вперше вжив термін „демократія” („демос” – народ, „кратос” – влада) інший давньогрецький мислитель – Фукідід. Відтоді минуло два з половиною тисячоліття, але проблеми демократії залишаються в центрі політичної і ідеологічної боротьби, теоретичних дискусій.

З ускладненням політичного розвитку суспільства дефініція демократії одержувала все складніші, неоднозначні тлумачення. Ще в античній Греції Протагор, Горгій, Тразімах, Псевдо-Ксенофонт по-різному трактували це поняття. Загальновідоме скептичне ставлення Платона і Аристотеля до демократії як до „неправильної форми” правління.

У праці „Політика” Аристотель сформулював первинне визначення демократії. Але слід пам’ятати, що мислитель вважав демократію найневдалішою з усіх можливих форм правління: „Більш-менш чистою демократією є така, що забезпечує рівність – вона передбачена законом даної держави, і бідні не зазнають більшого пригнічення, ніж багаті; верховна влада не належить жодному з цих прошарків, обидва вони беруть в ній участь. Якщо, як вважає дехто, свобода і рівність є найважливішими ознаками демократії, то це знайшло свій вияв, головним чином, у тому, щоби всі брали участь у державному управлінні. А тому, що народ представляє у демократії більшість і постанови більшості мають вирішальне значення, такого роду державний устрій і є демократією” [3]. Сьогодні, на нашу думку, це визначення можна вважати утопічним, оскільки ні суто теоретично, ні технічно всі члени суспільства не можуть брати участі в державному управлінні.

Давньогрецькі мислителі пов’язували форму державного управління з суспільним життям і умовами суспільного розвитку. Цю думку розвивали і середньовічні європейські теоретики, а також батьки американської демократії. Так, один із авторів американської моделі демократії Дж. Медісон вважав демократію компромісом влади більшості з владою меншості, який досягається рівноправною участю всіх дорослих громадян у політичному процесі, з одного боку, і обмеженням їх суверенітету, з іншого [4].

Інший американський вчений, Й. Шумпетер, визначає демократію як форму правління, „інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень, завдяки якому індивіди одержують можливість впливати на владу, використовуючи як інструмент суперництво політичних сил у перегонах за голосами громадян” [5]. Це визначення випливає з емпіричних досліджень реальних форм правління в історії держави і досить добре відбиває реалії сьогодення.

Оскільки проблеми демократії досліджують не лише політичні, а й юридичні науки, необхідно з’ясувати різницю в існуючих в них підходах до визначення цього поняття. Для правознавця демократія – це, перш за все, принципи законності, закріплені в міжнародно-правових актах, конституціях, законах, які визначають верховенство закону, розподіл влади, права і свободи особи. Для політологів це, в першу чергу, реальна практика здійснення демократичних принципів і норм, владні відносини, особливості політичної системи, політичного режиму, поведінки громадян. Хоча, за великим рахунком, у протиставленні юридичного і політичного підходів до визначення демократії є багато штучного. Дуже влучно, на нашу думку, з цього приводу висловився Д. Ептер: „В демократії кожний закладений в законі або той, що міститься в настановах суспільства, принцип носить характер об’єктивної політичної практики” [6].

Політична наука пройшла у своєму вивченні демократії три стадії і зберегла, в основному, три підходи до визначення сутності цього феномена: