Державотворчий прагматизм у відкритому суспільстві

На нишньому етапі історичного розвитку країни відбувається серйозна апробація спроможності нашого політикуму до свідомого оновлення національного життя. Хто розраховував простим відкриттям якихось “шлюзів” швидко вимити з підвалів національної свідомості токсичний мул занедбаності людини, вже встиг зрозуміти марність своїх сподівань. Водночас, якщо підбивати підсумки нинішніх пошуків “всеохопного прагматизму”, доходиш висновку, що й у цій царині все залежить, у першу чергу, від нас самих. Як сказано в Євангелії від Луки, “добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять вуста її.” Ці слова, здається, вичерпно характеризують роль суб’єктивного чинника у справі вибору парадигми суспільного розвитку.

Нині в українському суспільстві спостерігаємо своєрідну конкуренцією історичних моделей прагматизму. Прагматизм сповідують, здається, лідери всіх серйозних політичних сил. Однак суть його кожен розуміє по-своєму та ще й інколи формулює не зовсім, м’яко кажучи, виразно. Тож у результаті збентежена громадськість здебільш змушена споживати своєрідний кон’юнктурний конгломерат новітніх підходів і застарілих звичок. Потреба прагматичної і зваженої оцінки загальнонаціональних перспектив стала занадто очевидною.

У розділі свого Послання до Верховної Ради “Європейський вибір” Президент України Л.Кучма звертає, зокрема, увагу на необхідність здійснення послідовної політики демократизації економічних процесів, утвердження повноцінних інститутів ринкової економіки та громадянського суспільства. Стратегія інституційних перетворень має узгоджуватися з визначеними Європейською Радою критеріями членства в ЄС (Копенгагенські критерії), які передбачають, зокрема, стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію [1]. Тобто йдеться про раціональну гармонізацію української зовнішньої та внутрішньої політики. В такому випадку державотворчий прагматизм нам підказує, що найціннішим у міжнародному досвіді є не комплект готових рішень на всі випадки життя, а методологія наукового підходу до проблем суспільного розвитку, базові принципи їх вирішення, висновки щодо співвідношення загальнозначного та національно-особливого.

Небезпечно забувати, що і сам “державотворчий прагматизм” існував і існує у різних іпостасях. В.Ленін, безперечно, також був прагматиком, коли на етапі очевидного провалу “військово-комуністичного державотворення” проголосив “нову економічну політику”. І той же Й.Сталін почувався залізним прагматиком, реалізуючи свої ірраціонально-радикальні державотворчі наміри, власну стратегію “шокової терапії” стосовно кризового постреволюційного суспільства. Тоталітаризм взагалі є, за своєю суттю, абсолютизованим державницьким прагматизмом, доведеним до уніфікованого і безжального абсурду.

Демократія також пройшла складний шлях утвердження прагматизму і збагатилася великою кількістю різноманітних рецептів. Якщо вірити М.Веберу, сучасний західний прагматизм є не що інше, як модифікація жорсткого духовного раціоналізму, котрий внаслідок рішучих перетворень посів, врешті, чільне місце у базовій системі цінностей протестантської етики. Наше типове уявлення про прагматизм як послідовну концепцію “беземоційних”, позбавлених сентиментів і невблаганно раціоналістичних управлінських рішень на основі максимізованого егоїзму, багато в чому визначається, з одного боку, психологічною спадщиною власного казарменого мислення, а з іншого – примітивізованими уявленнями про сучасний ефективний менеджмент. Тому й не дивно, що досить часто для багатьох керівників різних ланок і сфер діяльності ідеальною моделлю менеджменту на пострадянських теренах уявляється дуже своєрідна суміш партійного райкому і транснаціональної корпорації. Така модель дійсно має вигляд досить привабливого синтезу зворушливої патріархальності і блискучого модерну, однак має скромні перспективи з точки зору ефективності.

Ті, кому вдається швидко і безболісно подолати консервативні забобони, або ж ті, хто вже давно існував в іншій системі духовних координат, отримують незаперечні і вирішальні конкурентні переваги на рівні особистості. Їм не потрібно витрачати дорогоцінного часу на етично забарвлені пошуки прагматизму. Священні та невід’ємні права індивіда в індустріальному суспільстві – здійснювати придбання, володіти і здобувати прибуток – не ставлять їх перед якоюсь моральною дилемою, а є виключно стимулом для дії.Е.Фромм, торкаючись у праці “Мати чи бути?” проблеми феномену так званого “модусу володіння”, відзначав, що надзвичайна упередженість наших тверджень обумовлюється тим, що ми живемо в суспільстві, яке базується на трьох стовпах: приватній власності, прибутку і владі. Не має значення, звідки взялася власність, та й сам факт володіння нею не накладає ніяких зобов’язань на її власників. Принцип, на думку Е.Фромма, полягає ось у чому: “Яким чином і де була придбана власність, а також те, що я збираюся робити з нею, нікого, окрім мене, не повинно цікавити; поки я не порушую закону, я володію абсолютним і нічим не обмеженим правом на власність” [2].

Така селективна прагматизація світогляду власника отримала в Україні надзвичайну популярність, і, можливо, саме тому сьогодні у нас суттєво переважають темпи утвердження прагматизму володіння, відокремленного від критерію ефективності. Мабуть тому в нас так і не спостерігається зміцнення суспільних позицій “ефективних власників”, талановито оспіваних класиками ринку. Увесь прагматизм починається і завершується ідеологією максимізації прибутку, що невідворотно штовхає до забуття довгострокових перспектив суспільства, стабільності і збалансованості його розвитку.