Держава в умовах розгортання системних реформ

Проблема впровадження ринкової моделі господарювання, в якій роль інституту держави була б не тільки чітко визначена, але й конструктивно реалізована, є об’єктом уваги як українських, так і закордонних фахівців. Серед праць цієї тематики виділяються дослідження Л. Абалкіна, О. Білоруса, А. Гальчинського, М. Михальченка, Д. Сакса, Д. Стігліца та ряду інших [1].

Російський економіст академік Л. Абалкін, торкаючись означеної теми, зазначає: „Усі дослідження, проведені в останні роки, засвідчують глобальне зростання ролі держави в організації економічного життя суспільства” [2]. Серед українських вчених цей висновок також має прихильників. „Однією з центральних проблем економічної політики наступного періоду є переосмислення місця і ролі держави, – вважає А. Гальчинський. – Треба позбутися вкрай примітивного уявлення, буцімто „багато держави – мало ринку”, і навпаки. Протиставлення за принципом „або – або” ніколи не було і не може бути основою серйозної політики. Демонтуючи підвалини адміністративної економіки, ми порушили золоте правило: держава може залишити економіку без уваги лише там і тоді, де і коли будуть сформовані повноцінні ринкові механізми, здатні ефективно діяти” [3]. До цієї проблеми привертає увагу і Світовий банк. „Низький рівень дієздатності держави у багатьох країнах СНД, – підкреслюється у його спеціальному дослідженні „Держава у світі, що змінюється”, – серйозна і зростаюча перешкода для досягнення прогресу в більшості сфер економічної та соціальної політики”.

З огляду на ці аргументи стають актуальними дослідження ролі держави в умовах розгортання в Україні системних реформ. Об’єктом наукових розвідок стає держава як своєрідний соціальний організм та її функції в період суспільних трансформацій.

Слід зазначити, що, на жаль, аж до останнього часу панівним світоглядним орієнтиром у вітчизняній ідеології була модель ринкової економіки першої половини ХІХ століття, коли державі відводилась роль такого собі „нічного сторожа”. І лише останні державні документи, зокрема Послання Президента України до Верховної Ради України 2002 року, містять положення, згідно з якими „основним суб’єктом політики економічного зростання, дальшої демократизації суспільства та поглиблення інтеграційних процесів є держава. Звідси об’єктивна необхідність зміцнення її дієздатності” [4].

Світовий досвід незаперечно доводить зростання ролі держави на найскладніших, переломних етапах розвитку суспільства. Це і період подолання наслідків „великої депресії” в США, і перетворення у повоєнні часи, включаючи 60-ті і 70-ті роки ХХ століття, коли було створено фундамент сучасної економічної системи країн Заходу. Вони утвердилися на основі кейнсіанських постулатів державного стимулювання економічного попиту, ефективної взаємодії держави з приватним капіталом. З огляду на це, як безсумнівна сприймається думка багатьох вчених-економістів, що для ситуації, в якій ми опинилися, єдино можливою моделлю економічної політики є „розвиток на випередження”. Класична економічна теорія обґрунтовувала концепцію випереджаючого розвитку ще в ХІХ столітті. Ф. Ліст, один з її авторів, виходив з того, що визначальна роль у її реалізації має належати державі, обов’язок якої – забезпечувати конкурентні переваги національного виробника, захищати його інтереси. Наприкінці ХІХ століття за цими принципами розбудовувалася економіка Німеччини та Росії. Ідеологом такої політики в Росії був С. Вітте.

Після Другої світової війни політика випереджаючого розвитку активно здійснювалася в Японії. Особливо цікавим є повоєнний розвиток країн Південно-Східної Азії. Якщо на початку 60-х років валовий доход на душу населення у більшості країн регіону тримався на рівні країн Африки, то нині його перевершено у 5 з лишком разів. У 1985 – 1995 роках, коли середньосвітові темпи зростання ВВП на душу населення становили 1,9 %, у країнах Південно-Східної Азії цей показник перевищував 7,2 %. Йдеться знову ж про країни із сильною дієздатною державою, з розвинутими механізмами її впливу на весь комплекс відтворювальних процесів. Зазнавши відчутних ударів світової фінансової кризи 1997 – 1998 років, ці країни спромоглися за допомогою відлагодженого апарату державного регулювання не лише дуже швидко позбутися нагромаджених до того деформацій, а й надати економічній динаміці нових імпульсів. 1999 року зростання ВВП у ПівденнійКореї досягло 11 %, а в Індонезії, Таїланді та Малайзії перевищило 6 %.

Існують й інші приклади, що підтверджують необхідність принципових змін у нашій політиці. Для демонтажу командної економіки радикальний лібералізм ще якоюсь мірою був виправданим. Нині, коли на перше місце виходить завдання економічного зростання, структурної та інноваційної політики, проблема зміцнення регулюючої функції держави стає ключовою. Будь-які намагання забезпечити реальне поглиблення політики реформ за умови збереження неефективної держави приречені на провал. Це підтверджує, зокрема, і наш досвід.Як відновити дієздатність нашої держави, зробити її силою, яка б могла радикально змінити економічну, а відтак і соціальну ситуацію, забезпечити реальне поглиблення реформ, швидке економічне зростання та збалансований розвиток? На жаль, чітких відповідей на це запитання поки що немає. Більше того, воно лишається неосмисленим навіть теоретично.