Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.)

Оформлення „партії влади” українська інтелігенція сприйняла неоднозначно: якщо деякі її представники взагалі відмовлялися визнавати існування цієї „партії”, то інші, навпаки, захоплено вітали її появу. Дехто ж дуже швидко розгледів у новому політичному утворенні, яким проростали всі сегменти суспільного організму, кланово-мафіозну, олігархічну силу, яка насправді девальвувала не тільки демократичні гасла, але, власне, й саму державну незалежність України [19].Некомпетентність, професійне безсилля, інколи злочинна безвідповідальність, жага збагачення, аморальність – ці риси так чи інакше були притаманні людям, які приходили у владні структури. Це по-своєму відбилося на стані економіки країни, яка невпинно деградувала. Тож якщо на початку свого президентського терміну Л. Кравчуку вірилося, що „через п’ять років Україна буде багатою, жити люди будуть краще”, будуть „жити пристойно”, що „буде у нас зроблено величезні кроки у напрямку перебудови всіх сфер життя, будемо мати свої необхідні збройні сили. Не будемо ніколи ні на що чуже зазіхати, будемо мати розвинене сільське господарство, уструктурену промисловість, будемо мати матеріальну основу для подальшого розвитку культури. Будемо державою великою, європейською. З якою будуть рахуватися і в Європі, і у світі”, то згодом оптимізм Президента розвіявся, оптимістичні настрої змінилися почуттям невпевненості й сумніву. Президент, не вдаючись до пояснень, заговорив, що вірить, що українці житимуть у власній державі, однак чи буде вона цивілізованою у західному розумінні цього слова, то, на думку Л. Кравчука, це ще питання.

Ні Президентові, ні „партії влади” не вдалося стабілізувати процеси в суспільстві. Наслідки були відповідними. В ході дострокових виборів до Верховної Ради навесні 1994 року було обрано 340 депутатів (із 450). З попереднього скликання народ повторно обрав (вибори відбувалися за мажоритарним принципом) 50 депутатів, іншим висловив недовіру. Але особливістю моменту стало те, що на політичному обрії України виразно проступила „тінь минулого”: кількість місць, отримана лівими партіями (84 зайняли комуністи, 25 – соціалісти, аграрники – 36, 27 – міжрегіональна депутатська група, 26 – „Єдність”), забезпечила їм у Верховній Раді панівне становище. Внаслідок довиборів до кінця 1994 року депутатські повноваження отримали ще 67 чоловік. Після припинення, за рішенням Центральної виборчої комісії, у грудні виборчого процесу Верховна Рада налічувала 405 депутатів, 178 з яких були членами партій, а 227 – безпартійними. Найбільше – 90 місць – одержали комуністи. Очолив український парламент соціаліст О. Мороз. Віце-спікером став лідер Селянської партії України О. Ткаченко.

Мало оптимізму демократично налаштованим громадянам додали й дострокові президентські вибори – на зміну колишньому радянському партійному функціонеру у липні 1994 року прийшов колишній радянський адміністратор („Я пройшов шлях до політика саме з рівня адміністратора” [20], – говорив про себе новообраний Президент Л. Кучма). Влада, отже, так і не перейшла (як це було, приміром, у Польщі чи в інших країнах колишнього радянського блоку) до рук представника опозиційних у попередній час сил. Відтак, можна було передбачати, що радянськість (яку розуміємо якнайширше – від методів, використовуваних в управлінні державою, до власне людей, які ними послуговувалися й уособлювали владу в Україні) залишатиметься в найближчі роки (а виявилося – десятиліття) однією з її характерних рис.

Література:

1.Мороз О. Вибір (Хто підніме 15-й камінь?) – К.: Асоціація „ПОСТУП”, 1994. – С. 62.

2.Чи може український Савло перетворитися на Павла? // Дзеркало тижня. – 2005. – №.6. – 19 лютого. – С. 19.

3.Див.: Голос України. – 1992. – 6 листопада.

4.Кучма Л. Про найголовніше. – К., 1999. – С. 19 – 20.

5.Леонід Кравчук: „Є така держава – Україна”. Матеріали з виступів, інтерв’ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. – К.: Глобус, 1992. – С. 114.

6.Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. – К.: Издательский Дом „Альтернативы”, 1997. – С. 293.

7.Див. про це, наприклад: Бадзьо Ю. Не будьмо самовбивцями дарма // Літературна Україна. – 1994. – 7 квітня; Джангіров Д. Партія влади: підсумки і перспективи // УНІАН – політика (огляди, коментарі, прогнози). – 1994. – 5 – 11 квітня. – С. 8; Павличко Д. Вже дух непокори не спить… // Там само. – 28 квітня; Рябчук М. Дещо про „партію влади” та кризу демократичного руху // Сучасність. – 1994. – №12. – С. 50 – 60.

8.Кучма Л. Про найголовніше. – С. 50.