Діяльність політичних партій у сфері військового будівництва України в період гетьманату 1918 року

Політичні провідники соціалістичної ідеї так і не спромоглися усвідомити пріоритетність державницької ідеї над ідеєю класовою, національної ідеї над ідеєю соціальною. Керівництво УНС прагнуло не зміцнення державної влади, а соціально-економічних змін. Стратегія національно-демократичних сил в опозиції до гетьманської влади у загальних рисах зводилась до таких моментів: засудження гетьманського перевороту; відмова новій владі у підтримці; змагання за повалення гетьманського режиму. Це була деструктивна стратегія, що жодним чином не сприяла зміцненню української державності.

Однак відновлення козацтва підтримали як консервативні, так і соціалістичні кола і партії. У заяві хліборобів-власників зазначалося, що для корінних українських козаків необхідно відновити права колишнього козацтва. Одним з положень, яке захищали хлібороби-власники, було відродження традицій військово-державного устрою України. Сенс його полягав у тому, щоб зобов’язати козацтво власним коштом формувати кінні частини і „прикликати на службу Державі корінних військових старшин з війська українського” [10].

Цілком підтримувала формування козацтва Українська селянська спілка. Її позиція базувалася на загальній меті партії, що полягала в прагненні „до організації українського малоземельного та безземельного селянства в одну потужну організацію” [9, с. 8]. Козацтво, на думку керівництва Спілки, давало можливість втілити ці прагнення в життя. Бо законом про відновлення козацтва передбачалося вирішувати завдання „фізичного і духовного розвою козацтва, а рівно з тим завдання як взагалі культ-просвітницького, так і економічного характеру” [11].

Українська хліборобсько-демократична партія в резолюції ІІ Всеукраїнського з’їзду „Про оборону держави” вітала універсал про організацію козацтва і висловилася за те, щоб було припинено формування на українській території будь-яких не національних військових частин [5, с. 154].

Програмою УХДП передбачалося створення в Україні збройних сил „своєю організацією наближених... до типу всенародної міліції” [12, с. 136]. Армія, на думку хліборобів-демократів, повинна була мати гнучку організацію і змінюватися відповідно до міжнародної ситуації: в мирний час військо мало б форму міліційних формувань, а на період військової загрози або перебування держави у стані війни армія перетворювалася на регулярну. У програмі також зазначалося, що „всі члени нашої партії мають обов’язок приймати якнайбільше діяльну участь у всіх загальнонаціональних військових установах” [12, с. 140]. Водночас лідери УХДП обстоювали принцип повної безпартійності українського війська, яке мало боронити волю українського народу. „...армія єсть організація обов’язкова для всіх національно свідомих вояків-українців, без різниці поглядів та партій” [12, с. 140].

Українські соціалістичні партії, перебуваючи в опозиції до гетьманського режиму, також тримали в полі зору процеси військового будівництва. „Доки не буде усунений той економічно-суспільний лад, який спричиняється до вибуху військових чвар, – зазначали лідери УСДРП,– соціал-демократія не може ігнорувати таких соціальних явищ і питань, як війна, мілітаризм, військо” [13]. Більше того, вони висловлювали занепокоєння тим, що в країні немає регулярного національного війська. „Український народ не має досі збройної сили – цієї єдиної сили, котра в наші часи щось важить” [14].

Проте означена позиція не заважала соціалістичним партіям критично висловлюватися щодо розбудови української армії. Особливе здивування і побоювання в середовищі цих партій викликали заходи Військового міністерства щодо принципів формування збройних сил. Це обумовлювалося тим, що, на думку соціалістів, творці майбутньої української армії намагалися перенести в національне військо багато такого, що є неприйнятним, як довела практика військової справи Західної Європи [13].УПСС визнавала Всеукраїнську організацію вільного козацтва „найкращим способом врятування Батьківщини, але для цього треба, аби ця справа була в певних руках, яким український народ довіряє” [15]. (Соціалістичні партії не довіряли військовому міністрові гетьманського уряду, вважали його ворожим до українства).

Українські есери, соціал-демократи і представники Селянської спілки встановили зв’язок з Особливим корпусом Січових стільців, що дислокувався у Білій Церкві. Незадоволення русифікаторсько-реакційною політикою гетьмана обумовило підтримку січовиками політики Українського національного союзу. Представники Союзу проводили роботу у військових частинах на всій території України з метою схилити військовиків до повстання. Серед військових частин, що підтримували тісний контакт з Національним союзом, був і Чорноморський козацький кіш. У цьому формуванні було багато українських старшин, які підтримували революційні ідеї українських політичних партій.

Оцінюючи політичну обстановку в Україні напередодні антигетьманського повстання, Н. Полонська-Василенко писала: „Усе разом – і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраїнці, і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що формувалися на захист уряду від повстанців, – усе це створювало в широких колах населення ворожий настрій. Лави повстанців зростали” [16, с. 101].