Громадянське суспільство та народовладдя в сучасній Україні
Професор Микола Михальченко, також відзначивши посилення уваги науковців до взаємодії держави і громадянського суспільства, зауважив, що нині на перший план висувається проблема визначення методологічних підходів дослідження цих питань. Необхідно чітко окреслити категоріально-понятійний апарат, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія.
У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.
Вчений звернув увагу, що в останні п’ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.
На думку доповідача, щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із суб’єктів спільного соціального організму – суспільства повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.
В Україні, зазначає М. Михальченко, побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони. Але доповідач категорично відкидає як деструктивну позицію: „В Україні громадянського суспільства немає”. Такі твердження, вважає він, свідчать про політичну та юридичну неосвіченість.
Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи – американо-англійський та континентально-європейський. В Україні, на думку М. Михальченка, використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.
Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.В дискусії, що розгорнулася після виголошення доповідей, першою взяла слово доктор політичних наук Ірина Кресіна. Вона погодилася, що в середовищі вчених-політологів немає єдності в тлумаченні поняття „громадянське суспільство”. І найгостріше питання – чи є держава його складовою? Професор І. Кресіна вважає: якщо громадянське суспільство відокремити від держави і визнати його формою реалізації тільки приватного інтересу, як пропонують деякі дослідники, то втрачають сенс будь-які дискусії стосовно участі громадян у здійсненні державної влади, ухваленні важливих політичних рішень – тобто стосовно питань народовладдя, його суб’єктів та меж їх політико-правової діяльності. Якщо ж визнати державу складовою громадянського суспільства як результат його діяльності, то цілком коректно говорити про народовладдя як систему демократичних процедур і механізмів участі громадян у прийнятті політичних рішень, закріплюваних на рівні державної влади.
Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.
Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Дергачов зосередив увагу на проблемі критеріїв оцінки рівня демократичності держави, в першу чергу – на її позанаукових оцінках. Побутує кілька варіантів розуміння демократії і практичного ставлення до її вимог: кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний. Вони користуються здебільш однаковими аргументами, посилаючись на національну специфіку та суверенне право тлумачити принципові питання на власний розсуд, щодо яких, тим часом, існують загальновизнані судження. Якщо додати до цього низьку самокритичність, бажання видавати бажане за дійсне, спроби звести все до формальностей, навіть до декорацій, та ще й прагнення подбати про власний імідж, а „по дорозі” заплямувати конкурентів, то матимемо пояснення поширеного у нас сприйняття зарубіжних оцінок наших суспільно-політичних процесів і стану нашої демократії.