Геополітика – геоекономіка – хронополітика Російський погляд на проблему

А. Неклеса констатує факт формування нового світу транснаціональних мереж - фінансових, інформаційних, неурядових організацій тощо. Статус і членство держави в такому світі визначаються не стільки її регіональною належністю, скільки відповідними соціально-економічними характеристиками, зокрема – домінуючим стилем господарської діяльності, що передбачає те чи інше джерело додаткового продукту. Сам А. Неклеса визначає чотири стилі господарювання в сучасному світі: 1) природовитратна, геосферна економіка, яка базується на експлуатації природи як самостійного джерела додаткового продукту; 2) інноваційна економіка, де традиційна роль праці витіснена інтелектуально-творчою активністю; 3) фінансова постекономіка – управління „чужими”, залученими коштами та різними фінансовими кредитними операціями; 4) деструктивна параекономіка, яка включає звичні форми тіньової економіки, так звану трофейну економіку - процес інтенсивного розграбування створеного господарського потенціалу, а також кримінальну економіку.

Згідно з переліченими стилями господарювання, світова економіка розпадається на шість „економічних континентів”, а саме: 1) постіндустріальну Північ, яка контролює майже всю торгівельно-фінансову динаміку світу та живе за рахунок своєрідної цивілізаційної ренти; 2) високоіндустріальний Захід, національні господарства якого здатні створювати високотехнологічні вироби; 3) Новий Схід, що орієнтується на масове виробництво і поєднує торгівельний лібералізм з виробничим протекціонізмом; 4) сировинний Південь, який живе за рахунок експлуатації свої природних ресурсів; 5) посткомуністичний світ, що перебуває в перехідному стані; 6) Глибокий Південь, який охоплює острови „транзитної державності” з її неоархаїчною та квазігосподарською активністю, транстериторіальні кримінальні консорціуми (Афганістан, Руанда, Ліберія, Сомалі), а також зони, які контролюються ззовні і в яких перебувають країни із „заниженою суверенністю”: на Балканах, на Близькому Сході (Ірак), в Африці (Сьєрра-Леоне) та в деяких частинах колишнього радянського простору (Таджикистан). Деякі країни тут, балансуючи на межі втрати своєї державності, поступово переключаються зі звичних форм соціальної і економічної діяльності на повсякденність конфлікту, збройних внутрішніх сутичок та масштабної деструктивної параекономіки. Такий світ існує за межами географічної системи координат, а тому традиційний геополітичний підхід виявляється безсилим для його пояснення.Якщо у Е. Люттвака держава спрямовує в своїх геоекономічних цілях крупні компанії і навіть обирає серед них майбутні інструменти для своєї діяльності, то у Е. Кочетова інтереси національної геоекономіки визначають корпорації-анклави. Якщо К. Жан застерігає, що перспективні регіони слабких держав без їх підтримки є гранично вразливими в конкуренції з іноземними регіонами, які підтримуються політикою своїх сильних держав, то російська геоекономіка захищає автономне плавання конкурентно-рентабельних областей заради кон’юнктурного недовгострокового прибутку. Поєднання геоекономіки зі стратегією національної безпеки, яке обстоює Е. Кочетов, посилаючись на приклад США, зауважує В. Цимбурський, свідчить лише про те, що військова потуга останніх дозволяє їх геостратегії своєрідно „нависати” над регіонами, які в даний момент становлять інтерес для американського уряду. В цьому випадку, зазначає В. Цимбурський, слід вести мову не про „приватизацію політики”, а скоріше про спільну роботу геостратегії, геоекономіки і бізнесу на американський imperium, бо двоєдина геополітика (геостратегія + геоекономіка) не лише прокладає шлях „своєму” бізнесу, а й тримає його в полі свого домінування. Однак, в контексті світового порядку, який схиляється до однополярності, не можна бути впевненим, що приватна політика орієнтованих на зовнішню конкуренцію анклавів, котрі виникають на землях геостратегічно слабкої держави, обов’язково сприятиме як міжнародній вазі своєї країни, так і благополуччю та спокою її громадян.

Загалом же, аналізуючи зарубіжну і російську перспективи геоекономіки, В. Цимбурський робить висновок, що перша спирається на тезу про те, що в умовах сьогочасного світу держава і її громадяни є ідеальним цілим, і їм, як цілому, потрібна стратегія, аби в цьому світі встояти. Друга ж, фіксуючи несприятливість нинішнього світу для Росії, відмовляє їй в будь-яких стратегічних можливостях і проектах. Геоекономіка без пан-ідей геополітики виявляється небезпечнішою для держави, аніж пан-ідеї геополітики без геоекономіки. Та й то, зауважує В. Цимбурський, уже німецькі геополітики 1930-х років ототожнювали Lebensraum народу зі сферою економічного впливу й економічних запитів, а ідеологія життєвого простору, писав свого часу Р. Арон, засвідчила перетворення простору на економічну ставку у боротьбі людських спільнот. Відтак, „проблематика просторових точок зростання економіки, скажімо, у вигляді вільних економічних зон та інтернаціоналізованих економічних анклавів, є законним предметом геоекономіки як гілки геополітики” [5, с. 209], а геоекономіка покликана виробити єдину економічну стратегію втілення запропонованих останньою територіальних контурів для певних суспільних запитів, забезпечити участь національних економічних структур та „якомога більшу зайнятість населення” (Е. Люттвак) своєї держави в процесі такого втілення, а, відтак, і підтримку цього процесу (а, отже, й розроблених suggestive maps) з боку населення.Слід зазначити, що свого часу М. Терентьєв у працях „Росія і Англія в Середній Азії” (1875 р.) та „Росія і Англія в Середній Азії в боротьбі за ринки” (1876 р.) фактично поєднав геополітичний аналіз середньоазійського питання з його геоекономічним аналізом, продемонструвавши тим самим невиправданість і недоцільність їх протиставлення. Торгове переважання, писав М. Терентьєв, є інструментом політичного впливу, а пряма залежність останнього від торгівлі ніде так не відчувається, як в ханствах Середньої Азії. Усвідомлення цього росіянами означатиме на практиці витіснення ними Англії з її середньоазійських ринків, що можливе шляхом засвоєння справжнього смислу тієї ідеї, яка становить одну з основ англійської могутності, - ідеї вільної торгівлі. Слід враховувати, зазначав М. Терентьєв, що сама Англія перейшла до сповідування вільної торгівлі у стосунках з іншими державами лише в 40-х роках ХІХ століття, тобто після того, як методами жорсткого протекціонізму забезпечила небувалий розвиток власної промисловості, розуміючи при цьому, що єдиним засобом утримати в своїх руках монополію є принцип вільної торгівлі, покликаний запобігти, внаслідок дешевизни англійських товарів, промислового піднесення решти країн, в такий спосіб перетворивши їх на постачальників дешевої сировини. Саме принцип вільної торгівлі у поєднанні з політикою позичок призвів до закриття мануфактур, якими славилася Індія до встановлення в ній англійського володарювання. „Хто не чув про купівлю англійцями за великі гроші однієї чудової фабрики, що готувалася випускати локомотиви ? Як тільки фабрика перейшла в розпорядження англійців – вона була відразу ж закрита!” [4, с. 198]. Тому, вважає М. Терентьєв, не варто не довіряти англійцям, коли вони відверто зізнаються, що ідея вільної торгівлі та політичний її еквівалент у вигляді підтримки будь-яких народних заворушень, але з огляду на свої інтереси („бережіться, ірландські фенії, пам’ятайте 1859 рік, індійці, пам’ятай свої „дні”, Ямайко”) слугує їм лише засобом для безкровної боротьби з іншими націями з метою утримання за собою монополії. Зважаючи на це, держава, яка прагне досягти подібного до англійського благополуччя, не повинна ні в чому відступати від програми, що насправді передбачена ідеєю вільної торгівля, а саме: захист і сприяння своїм фабрикам за допомогою високого тарифу; розвиток торгового флоту і лише потім – дотримання принципів вільної торгівлі. Відповідно, використання Росією ідеї вільної торгівлі в Середній Азії, на думку М. Терентьєва, має включати поряд із забороною ввезення англійських товарів, пов’язування Росії з середньоазійськими ринками за допомогою телеграфу і залізниць, піклування про культуру бавовни та будівництва бавовняних фабрик.