Аналіз майбутнього” та його роль в управлінні соціально-політичними процесами
Людині властиве постійне прагнення хоча б краєм ока заглянути у завтрішній день, передбачити майбутні події. Але основна причина, яка спонукає людину вдаватися до прогнозування, полягає в бажанні краще зрозуміти явища сьогоденні. Недаремно мудрий Франсуа де Ларошфуко зауважував: “Чи може людина з цілковитою впевненістю сказати, чого їй захочеться в майбутньому, якщо вона не може зрозуміти, чого їй хочеться тепер?”
Прагнення прогнозувати є однією з головних функцій людської свідомості. Ще Платон запримітив, що людина завше жадає проникнути очима розуму в майбутнє. Таке бажання ще більш властиве тим, хто управляє соціально-політичними процесами. Та й сама суспільно-політична практика засвідчує: чим вищий рівень прогнозування, тим ефективнішим і результативнішим є планування та управління.
Обгрунтовуючи актуальність проблеми політичного прогнозування, український дослідник М. Зелінський визначив, що вона в наш час зумовлена такими чинниками: “1. Ускладнилися процеси розвитку суспільного життя в умовах НТР. 2. Значно розширилися обсяг і масштаби прогностичної діяльності, кількісна і якісна багатоманітність об’єктів прогнозування. 3. Зросла соціальна, економічна, екологічна, інформаційна цінність прогнозів” [1]. За таких умов у пострадянському сьогоденні політичне прогнозування повинне було б стати однією з найважливіших складових реформування суспільства. Однак поки що цього не сталося. Причина?
На думку поета Й. Бродського, ця обставина пов’язана з тим, що у нашій реальності немає стійкого відчуття майбутнього, “апетиту, бажання думати про майбутнє”. І не просто думати, а “якось його для себе формулювати”. За його зауваженням, при всьому героїзмі наших інакомислячих, які були готовими піти в тюрму чи навіть прийняти смерть за свої переконання, жоден з них не потрудився накреслити план майбутнього, альтернативу тому, чому вони протистояли. Причина в тому, що думка про майбутнє була узурпована державою. Пропаганда “світлого майбутнього” відбила в людей будь-яке бажання заглядати в завтрашній день. Крім того, у розвитку нашого суспільства не існує відчуття еволюційного ритму. В результаті – або цілковита статика, або сильні потрясіння. І тому людина не планує. Що стосується нинішніх молодих людей, які з ножем пристають до горла, то така реакція на специфіку соціального буття скоріше означає не прагнення збагатитися в ім’я майбутнього, а є своєрідним проявом нервової поведінки, коли людина не заглядає далеко вперед [2].
Ця ситуація лише підтверджує необхідність соціального прогнозування в широкому контексті та здійснення прогнозів у політичній сфері на пострадянському просторі й, зокрема, в Україні. Визнати достатньою існуючу практику реалізації прогнозів немає жодних підстав. Що ж стосується прогнозів, які нині складаються, то й тут, як правило, виявляються дві основні вади: 1) “дефіцит стратегічних складових, здатності вирватися з цупких обіймів поточної суспільно-політичної кон’юнктури у часовому і просторовому відношеннях”; 2) “слабке наповнення предметно-практичними елементами, рекомендаціями щодо вчасної та ефективної реалізації прогнозних висновків” [3].
Підкресливши актуальність проблеми, варто зафіксувати основні її поняття. Основне з цих понять – прогноз (від грец. prognosis, pro — наперед, gnosis — пізнання), означає науково обґрунтоване судження про можливі стани того чи іншого явища в майбутньому, альтернативні шляхи і терміни їх реалізації. Прогноз є універсальним методом і водночас невід’ємною функцією будь-якої наукової дисципліни. Він, з одного боку, спирається на знання про невідомі на момент прогнозування властивості об’єктів реальної дійсності та, з другого, на знання властивостей неіснуючих на момент прогнозування об’єктів.
В сучасній науці розрізняють три основні способи прогнозу. До них належать: екстраполяція, моделювання і експертиза. Із сукупності різноманітних методів та напрямків їхнього застосування складається так звана прогнозна система. Розробка її, як правило, здійснюється з урахуванням вимог прогностики.
Прогностикою називають теорію та методологію розробки прогнозів, дослідження динаміки і перспектив розвитку соціальних процесів, тих чи інших явищ людського співіснування. Прогностичні дослідження постійно вдосконалюють наукові засоби, які слугують підвищенню обґрунтованості та ефективності прогнозів. Сучасна прогностика враховує співіснування в цивілізаційному розвитку неоднакових темпів соціального поступу – зон прискорених та уповільнених змін, співіснування елементів традиції і сучасності, зіткнення старого і нового в соціально-політичних процесах, наявність інерції та маятникових інверсій. До основного інструментарію, яким оперує прогностика, належать: ретроспективний аналіз, нелінійні методи опанування майбутнього, стратегія і тактика, моделювання сценарного простору, проектування оптимальних траєкторій, моніторингові зрізи громадської думки, визначення недоступних людському розумінню зон індивідуального і суспільного буття людини.Процес, позначений терміном прогнозування, як правило, передує розробці планів, програм, проектів. Разом з тим, за його допомогою прогнозуються також наслідки їх забезпечення. Основу прогнозування становлять взаємопов’язані джерела інформації про майбутнє: оцінка перспектив розвитку майбутнього стану прогнозованого явища на основі існуючого досвіду, найчастіше за допомогою аналогії з уже відомими схожими явищами і процесами; екстраполяція на майбутнє тих чи інших тенденцій, закономірності яких у минулому і сучасному досить добре відомі; модель передбачуваного стану певного явища чи процесу, побудована відповідно до очікуваних або бажаних змін, характер і перспективи розвитку яких достатньо відомі. Прогнозування, як випереджальне відображення дійсності, в кожній науці має свої специфічні характеристики. Суспільні науки, в тому числі й політологія, здійснюють соціальне прогнозування, в рамках якого вчені-політологи виділяють як невід’ємну й водночас специфічну складову політичне прогнозування.