Формування особистості вчителя в сучасних умовах
Аналіз різних підходів дозволяє зробити висновок, що вони конструюють своєрідні моделі особистості, кожна з яких має право на існування й одночасно потребує доповнення іншою. Сучасна педагогічна наука прагне до цілісного бачення особистості, сформованого не як формальне поєднання різнопланових підходів, а як залучення здобутків (надбань), що відкривають ті чи інші грані особистості як цілісної істоти.
Ми поділяємо думку вітчизняних вчених про те, що базовою платформою формування інтегрального бачення особистості є її визначення В. Сухомлинським, у творчості якого вона репрезентована як певна цілісність, динамічна система різних якостей, рис індивіда, котра формується на підставі діяльнісного ставлення до світу. Водночас такий індивід обов’язково має бути включеним у суспільні відносини, у спілкування з людьми.
Розвиваючи ці думки, С. Сисоєва визначає особистість як системну соціальну якість індивіда, що формується у спільній діяльності та спілкуванні й характеризується його включеністю в суспільні відносини. На думку С. Сисоєвої, людина є особистістю, оскільки їй властива свідомість, певна система потреб, інтересів, поглядів, переконань, розумових, моральних та інших якостей, які внутрішньо визначають її поведінку, надають їй певної цілеспрямованості, стійкості та організованості. Завдяки цьому людина виступає як суб’єкт власної діяльності, передбачає її результати, контролює й несе за неї відповідальність. Особистість цілісна, її фізичні, розумові, трудові, моральні та естетичні якості взаємопов’язані. Вона характеризується рисами, спільними для всіх людей, та водночас у неї завжди є щось особливе, що відрізняє її від інших, щось індивідуальне. Індивідуальна своєрідність особистості неповторна. Саме як суб’єкту соціальних відносин і свідомої діяльності особистості притаманні всебічність та гармонійність, які є засадами ефективного прояву її творчої сутності.
Цю думку поглиблює С. Гончаренко, на переконання якого діяльність може бути як засобом соціалізації, так і індивідуалізації особистості. Тому вона містить у собі соціально-типові властивості (особистість як індивід або соціальний агент) та індивідуально-психологічні особливості (особистість як носій індивідуальності). Особистість, підкреслює С. Гончаренко, це структурний феномен, який складається з низки взаємозалежних і взаємопронизаних підструктур, найістотнішими з яких є спрямованість особистості, її переконання, світогляд, ідеали, прагнення тощо.
Виходячи з цих міркувань, можна зробити висновок, що в педагогіці, так само, як і в філософії та психології, поняття особистості увиразнює найістотніші характеристики конкретної людини з огляду на її культуру, особливості характеру, поведінки, індивідуальних проявів життєдіяльності. Але, на відміну від філософії, педагогіка конкретизує граничне, філософське бачення особистості крізь призму реальних проявів діяльності й спілкування індивіда в царині навчання і виховання. Водночас теоретико-методологічний аналіз цього поняття свідчить, що воно виражає насамперед соціальні, а не лише психологічні характеристики індивіда. Відтак педагогічний ракурс дослідження поняття особистості є не тільки доцільним, але й необхідним.
Особливо гостро у цьому зв’язку постає питання про ідеал особистості вчителя та його кореляцію з реальністю. Вперше в історії педагогічної думки цю проблему було висунуто в педагогічній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Серед сучасних дослідників ідеалу вчителя можна назвати В. Беха, І. Беха, С. Гончаренка, В. Журавського, І. Зязюна, В. Мадзигона, С. Максименка, М. Михальченка, І. Надольного, В. Огнев’юка, О. Савченко, С. Сисоєву. В їхніх розвідках ця проблематика досліджується в загальному філософському сенсі.Підгрунтям моделювання педагогічного образу ідеального вчителя виступають філософські концепції про ідеал людини – мудрої, доброї та справедливої, здатної передати свої знання дітям, виховати у них високі духовні якості. В основі цього ідеалу містилися, послідовно змінюючи одне одного, роздуми про людину античних мислителів, філософів середніх віків, епохи Відродження, нового і новітнього часу, класичних та модернізаційних філософських систем.
Природовідповідність людини, викристалізована античною філософією, досить довго слугувала ідеалом вчителя, його світоглядної і моральної позиції, загальної культури. На зміну їй прийшов ідеал християнський, де визначення ідеальної людини здійснювалося крізь призму християнської моралі. Абсолютним ідеалом став образ Ісуса Христа, оскільки Боголюдина втілювала такі чесноти, як любов до ближнього, доброту, чесність, мудрість, самопожертву. Цей ідеал аж до початку ХХ століття був універсальним орієнтиром підготовки вчительських кадрів.
Релігійна криза, пов’язана з посиленням церковного формалізму, породила інше бачення як ідеалу людини, так і ідеалу вчителя. Філософи так званого матеріалістичного спрямування керувалися потребами практики, зокрема такого соціального класу, як пролетаріат. В марксистській філософії та педагогіці поступово утвердився ідеал героя-революціонера, характерними рисами якого вважалися мужність, сміливість, відданість справі боротьби, самопожертва. Таким „матеріалісти” хотіли б бачити і вчителя.