Філософське осягнення сьогодення як спосіб проникнення в майбутнє
Водночас дискусійною видається теза автора праці про події кінця 2004 – початку 2005 років в Україні як результат застосування „спекулятивних політичних технологій”. По-перше, варто враховувати фактори, згадані вище, щодо ситуації в країні. По-друге, спекулятивні політичні технології використовувалися і владою, і опозицією. Але на боці опозиції була перевага, тому що вдало були використані ідеологеми „про нову чесну владу”, „про сучасну демократію західного зразка”, „про злочинну владу” і т. д. Влада відбивалася в пропагандистському плані невдало і мляво. По-третє, „спекулятивні політичні технології” з боку влади були розроблені московськими іміджмейкерами і політтехнологами без належного знання ситуації в Україні і психології виборців. І це була велика помилка влади, коли вона кваліфіковану частину українських політиків, науковців, політтехнологів зробила лише допоміжним фактором у політичній боротьбі. Ігнорування інтелекту нації дало ефект бумеранга.У праці А. Толстоухова глибоко і всебічно аналізуються причини краху демократизації „навздогін”, економічного падіння і зневіри народу в ідолах „помаранчевих потрясінь”. Багато оцінок не тільки влучні, але й саркастично-вбивчі. На нашу думку, автор має рацію: команда В. Ющенка (справжньої команди В. Ющенка не було, що засвідчили розколи в таборі переможців), як і „команда” Л. Кучми 1994 року, не мала розробленої політичної і економічної стратегії, що далося взнаки вже через кілька місяців. А відвертий популізм („спекулятивна демократія”, за оцінкою автора книги), не підкріплений практичними діями в економічній сфері, у сфері державного управління, породив глибоке розчарування в діях нової влади.
Беззаперечним внеском в суспільну науку є категоріальний аналіз і синтез української демократії як теперішнього стану і процесу розвитку. Філософські роздуми А. Толстоухова спираються на широкий історико-філософський матеріал та на аналіз демократії в різних сенсах – онтологічному, гносеологічному, аксеологічному, етнічному, соціально-антропологічному, культурологічному, футурологічному. Показавши різницю оцінки демократії в цих підходах, автор робить спробу впровадити синтезне бачення демократії як „речі в собі” і „речі для себе”, щоб подолати протиставлення демократії і держави. Надзвичайно продуктивний намір, на жаль, лишився частково не реалізованим, оскільки автор знову захопився аналізом поточної політичної ситуації. І тут його можна зрозуміти, адже нинішня українська реальність змушує філософів усе частіше звертатися до розгляду досить гострих політичних і економічних подій.
А. Толстоухов розглядає також актуальні проблеми порівняльного аналізу українського зразка демократії з найбільш відомими в світі зразками. Але цей аналіз є лише засобом пошуку шляхів створення стабільної демократії. І тут є важливою теза автора, що „оцінки держави за рівень чи швидкість її демократизації не є показниками осягнення нею справжньої її демократичності” (с. 133). Справді, ситуація, коли рух – усе, а мета і результат – ніщо, не є природною.
В той же час здається дискусійним інший висновок автора: „Події кінця 2004 року показали, що... в наших реаліях громадянське суспільство протистояло демократії (при чому не тільки демократично обраному урядові), бо об’єктивно створилася ситуація, за якої абстрактний вибір Майдану на користь „Європи” протистояв кожному конкретному українському виборцю, особливо, якщо цей виборець мешкав на Півдні або Сході, які відразу ж були проголошені реакційними „Вандеями” (с. 136). По-перше, громадянське суспільство теж було розколотим. Одна його частина підтримала В. Ющенка, інша – В. Януковича, а третя – О. Мороза і т. д. Частина громадянського суспільства справді виступала проти уряду, який, згідно з Конституцією, мав бути нейтральним під час виборів Президента України, а він зайняв позицію підтримки тільки одного (провладного) кандидата. По-друге, вибір Майдану на користь Європи не був абстрактним. Усе українське суспільство розколоте по лінії „Європа – Євразія (Росія)”. Ще Президенти України Л. Кравчук і Л. Кучма не раз акцентували увагу на європейському виборі, на євроінтеграції. Це зафіксовано в низці законів, указів Президентів, в урядових постановах. По-третє, не є привілеєм України те, що одні політичні сили підтримують одні регіони, інші – інші (переважно). Проаналізуємо виборчі ситуації в США, Великій Британії, ФРН та інших країнах – там подібне є нормою. Справа в іншому: в Україні кандидати в президенти ототожнювалися з цивілізаційними орієнтаціями різних частин населення, які можуть співпадати або не співпадати з корінними інтересами України як держави незалежної, яка прагне здійснити економічну, політичну, освітньо-наукову модернізацію.
В цілому ж книга А. Толстоухова „Філософія демократії” є очевидним досягненням автора. А те, що вона породжує дискусію з різних питань, є ознакою будь-якої „гострої” праці. В суспільстві, де плюралізм теоретичних позицій, думок, оцінок є нормою, було б нездійсненною мрією написати роботу, з оцінками і висновками якої погодились би усі. Своє ж завдання – гостро поставити проблему створення філософії демократії як наукового напряму і філософсько-освітньої дисципліни – автор успішно виконав.
Література:
Михальченко М. Філософське осягнення сьогодення як спосіб проникнення в майбутнє // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - C.168-172