Теоретичний плюралізм суспільствознавства і пізнавальні формації політології міжнародних відносин

Політологія міжнародних відносин має плюралістично облаштовану теоретичну площину. В ній співприсутні не просто різні теорії, а й різні пізнавальні формації, типи теоретизувань, ряди теорій. Автор пропонує чотирикомпонентну версію теоретичного плюралізму цього підрозділу політичної науки. В рамках її виокремлюються чотири міжнародно-політологічні пізнавальні формації – архетипи, традиції, формалізми, методи.

К. Поппер, послідовний критик тоталітаризму, формулюючи свою концепцію „третього світу”, означив нову стадію еволюції людського мислення. Згідно з його ідеєю, виокремлюються три світи: світ природи (об’єктивний), світ психіки (суб’єктивний), світ знань (також об’єктивний). Другий світ опосередковує перший і третій. На думку К. Поппера, „для цієї плюралістичної філософії світ складається, принаймні, з трьох різних субсвітів: перший – це фізичний світ чи світ фізичних станів; другий – духовний світ, світ станів духу чи ментальних станів; третій – світ умоглядних сутностей чи ідей в об’єктивному сенсі, це світ можливих предметів думки, світ теорій „в собі” та їх логічних відносин, аргументів „в собі” і проблемних ситуацій „в собі” [1].

Аргументуючи онтологічний статус „третього світу”, К. Поппер, суто еволюціоністськи, доводить, що цей світ є продуктом еволюції людського мислення і людини загалом. Людина, еволюціонуючи, об’єктивно продукує об’єктивні знання так само, як бджоли продукують мед, а павуки – павутиння [2]. Однак окремішній онтологічний статус це знання одержує лише на певній стадії людської еволюції. Понад те, еволюціонування людини і полягає в розвитку сфери об’єктивних знань, заступаючи суто біологічну еволюцію – тобто, еволюція людини є еволюцією її об’єктивних знань. Отже, філософія, метафізика і решта різновидів теоретизування отримують окрему онтологічну царину, видиференційовуючись із духовно-суб’єктивного (другого) світу [3].

Універсум об’єктивного знання не може існувати без внутрішнього, облаштувального, конституюючого принципу. Таким принципом є плюралізм. Останній треба сприймати винятково об’єктивно, як і те знання, котре він облаштовує. А тому необхідно розрізняти ідеологічний плюралізм і плюралізм онтологічний. Перший – це об’єкт віри, переконання. Другий – об’єктивний закон ідеального Універсуму. Ідеологічний плюралізм передбачає віру в ідеал. Онтологічний передбачає об’єктивну ситуацію вміщеності („перебування серед”) до Універсуму об’єктивно існуючих епістемних структур, які мають різну будову і по-різному взаємодіють. Причому, йдеться про динамічний Універсум, що дискретно розгортається (еволюціонує) шляхом виникнення нових і нових смислових формацій.

Теоретична площина соціальних наук, як частина світу об’єктивних знань, є також плюралістично облаштованою. В цьому сенсі необхідно розрізняти теоретичний плюралізм і теоретичний монізм, а також теоретичний плюралізм і розмаїття теорій. У першому випадку йдеться про прагнення створити єдину „гранд-теорію”, уподібнивши, таким чином, суспільні науки до „точних” і природничих. Весь творчий доробок класика сучасної соціології Т. Парсонса пронизаний цим моністичним прагненням. Він зробив спробу виокремити з різних суспільствознавчих систем і уявлень базову концептуальну схему, яка б стала, з одного боку, „одиницею” суспільствознавчого аналізу, а з іншого – смисловим осердям соціологічної „гранд-теорії”. Така концептуальна схема була сформульована ним як структура „соціальної дії”, що складалася з чотирьох елементів: актор, цілі, ситуація (умови і засоби). Інший різновид теоретичного монізму передбачає відданість і віру у виняткову істинність якогось одного теоретичного підходу чи соціологічної системи (марксизму, біхевіоризму, позитивізму тощо).

У випадку другого розрізнення йдеться про констатацію очевидності, тобто того, що в межах соціальної науки (як і будь-якої іншої) неминуче співіснують різні теорії, різні теоретичні погляди на одні й ті ж предмети дослідження. Прикладом таких уявлень про світ теорій постає „анархічна гносеологія” П. Фейерабендта. Згідно з його поглядами, розмаїття теорій є передумовою адекватної верифікації окремої теоретичної будови, що сприяє її глибшому розумінню [4]. Саме теоретичний „анархізм” є підставою стабільного зростання системи наукових знань (як і захистом від догматизму): „…одиницею знання, що використовується під час перевірки конкретної теорії, є не одна ця теорія, разом з її наслідками, а цілий клас взаємно поєднаних і фактуально адекватних теорій” [5]. На думку П. Фейерабендта, оскільки анархізм сприяє прогресові, то ключовим методологічним положенням є принцип „контр-правила”, згідно з яким слід запроваджувати і розробляти гіпотези, несумісні з обґрунтованими і підтвердженими теоріями чи фактами.Вчення Р. Мертона про „теорії середнього рівня” є наступним прикладом уявлення про світ наукових теорій (зокрема, суспільствознавчих) як розмаїтий. Однак, на відміну від попереднього автора, мертонове теоретичне розмаїття обумовлюється складністю самого предмета соціологічного дослідження (необхідністю розробляти окремі класи теорій для окремих груп суспільних явищ), а не необхідністю взаємної верифікації теорій фейерабендтівським методом „контр-правила” [6].

Онтологічний плюралізм, поширений на теоретичну площину суспільствознавства, об’єктивно опонує всім цим поглядам. Передусім, заперечуючи теоретичний монізм, плюралістична гносеологія доводить неможливість створення в суспільних науках єдиної „гранд-теорії”. Теоретична площина сучасного суспільствознавства містить не просто окремі групи таких „гранд-теорій”, їй також притаманні різні типи і стилі макротеоретичного мислення. Так, виокремлюються три базові парадигми (традиції) загальносоціологічного мислення – марксистсько-діалектична, веберіансько-раціоналістична та позитивістсько-біхевіористська. В рамках першої суспільство осмислюється, а соціальні теорії витворюються в термінах „суперечності”; в рамках другої – шляхом конструювання складних „ідеальних типів” з наступною їх адаптацією до відповідного сегмента соціальної реальності; в рамках третьої – через індуктивний механізм збирання фактів та висновування з них максимально адекватних узагальнень. Причому, об’єктивний плюралізм теоретичної площини сучасного суспільствознавства не вичерпується цими трьома парадигмами-традиціями, які лише його ілюструють.