Сутність легітимації політики
Як зробити політику ефективною, тобто такою, щоб відповідала інтересам всього суспільства? Ця проблема завжди турбувала мислителів. У наш час вона досліджувалася, зокрема в аспекті легітимації політики, у працях М. Вебера [3; 4; 16], C. Ліпсета [12], А. Сайммонса [14], А. Валена [15], І. Каллана [8], І. Горовитця [10; 11], Дж. Ротшильда [13], В. Бьорнгама [7], Ю. Габермаса [9]. Повалення чи відставка правителів, революції, війни, соціальні та національні конфлікти і потрясіння – це не що інше, як безпосередній наслідок недосконалої, тобто недостатньо легітимованої (або легітимної) політики панівних суб’єктів. Проблема легітимації ширша, значиміша, ніж проблема ефективного забезпечення утримання влади певними особами, класами чи групами або успішності боротьби за владу. Вона торкається, насамперед, питання, як можна досягти ефективної, підтримуваної більшістю суспільства політики. Актуальність проблеми беззаперечна в усіх аспектах.
Особливого значення набуває дослідження сутності легітимації політики. Незважаючи на великий масив літератури стосовно цієї проблеми, сутність, місце та роль легітимації у політичному процесі не до кінця з’ясовані.
Етимологічно поняття „легітимність” пов’язане з латинськими словами lex, legis – закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право управляти, влада; legitimus, legitima, legitimum – законний, правомірний, юридичний, правовий, слушний, відповідний, потрібний, обов’язковий, належний, пристойний, правильний, справжній. Отже, легітимність, згідно з первісним значенням слова, це відповідність законові, чинному порядку або загальновизнаному принципу. Можна виокремити кілька рівнів розуміння легітимності – залежно від того, що саме мається на увазі під законом, порядком чи принципом.
Метафізичний вимір легітимності – це відповідність Першопринципу, Дао (Лао-Цзи), Логосу (Геракліт) або принципу Любові (Новий Заповіт).
Онтологічний вимір передбачає розуміння легітимності як відповідності сутнісним, універсальним основам виживання людства, розвиткові людини як вільної істоти.
Соціально-культурний вимір – це відповідність усталеним, традиційним принципам соціальної життєдіяльності в різних її сферах (зокрема й у сфері політики), які грунтуються на історичних, національних, культурних, релігійних, моральних, правових, психологічних, світоглядних, економічних, географічних та екологічних детермінантах існування суспільства, укорінених у глибинних просторах людського досвіду та репрезентованих на архетипному рівні свідомості.
Аксіологічний вимір легітимності – це відповідність нормам і цінностям, прийнятим більшістю суспільства, його уявленням про ідеальний порядок.
В морально-етичному вимірі легітимність виступає як відповідність діяльності, її цілей та засобів, або соціальної практики загалом як моральним уявленням суспільства чи його певного сегмента, так і постулатам етичних теорій, концепціям, вченням.
У правовому вимірі легітимність – це відповідність праву, справедливості, принципи яких зафіксовано в юридичних актах держави, або відповідність суспільним уявленням про природне право, яке виступає ідеалом існуючих правових відносин, ідеальною сферою правосвідомості.
Політичний вимір легітимності – це відповідність діяльності органів управління державою чи об’єднань держав інтересам певного суспільства, його окремих частин або людства загалом.
Досягнення вагомої легітимності політики, іншими словами – успішна легітимація політики, потребує врахування всіх складових людського досвіду. Отже, осягнення легітимації політики цілком природно передбачає осмислення всіх аспектів значення легітимності, що виокремлюються в різних вимірах її розгляду.
Залежно від того, з чим насамперед пов’язується дієвість, ефективність та правильність політики, по-різному осмислюється і феномен її легітимності, внаслідок чого виникають різні визначення самого поняття.
Умовно можна виокремити кілька підходів до розуміння легітимності політики. Так, прибічники правового підходу пов’язують легітимність з її відповідністю прийнятим правовим нормам, дотриманням при здійсненні політики визначеної законом процедури. До протагоністів такого підходу належать насамперед представники правового позитивізму (зокрема Ф. Гізо, Г. Кьользен). При цьому легітимація політики збігається, по суті, з поняттям „легалізація політики”, де легалізація означає узаконення.