Становлення та розвиток мережевого підходу до вивчення політичних процесів

Згідно з висновками дослідника, в мережі не існує єдиної організаційної структури команд та контролю, вона функціонує на грунті домовленостей між учасниками, основа яких пояснюється теоріями раціонального вибору та обміну [20].

Так само, як і британські дослідники, американські науковці школи посередництва інтересів спочатку використовували мережевий концепт для аналізу зв’язків між політичними акторами. Об’єктом вивчення були відносини між членами Конгресу, виконавчими органами влади та промисловими групами [7, с. 268]. Проте в процесі розвитку та удосконалення теоретичної основи мережевого підходу певних змін зазнали і напрями досліджень вчених-мережевиків США. Так, постійний відсоток складають праці, присвячені розгляду лобістських стратегій [9; 21]. Порівняно новим є застосування мережевих конструктів для аналізу політичного оточення та відносин між старими й новими політичними акторами [7, с. 269]. Окремий напрям стосується вивчення змін у структурах мереж [10]. На сьогодні науковці знаходять все нові й нові проблеми для дослідження, наприклад, дифузії у політичних нововведеннях, аналіз урядової допомоги промисловості [11, с. 13]. При цьому, незалежно від обраної проблематики, все більше американських вчених звертається до кількісного застосування мережевого підходу, що пояснюється, серед іншого, й значною популярністю соціометричних досліджень у цій країні.

Слід зазначити, що при існуванні певних відмінностей між американськими та британськими представниками школи посередництва інтересів, вони мають багато спільних рис. Найголовніше - це прагнення дослідників використовувати мережевий підхід для аналізу політичних зв’язків та вивчення проблем взаємодії груп інтересів і органів державної влади.

Загалом, представники школи посередництва інтересів акцентують увагу на дослідженні кооперації автономних, проте ресурсно взаємозалежних акторів. У цьому випадку мережевий підхід дозволяє робити висновки про поведінку учасників, вивчати зв’язки між ними та аналізувати результати їх взаємодії. Але сам механізм координації в мережах залишається недосатньо дослідженим [7, 270].

Критики школи посередництва інтересів вказують на брак чітко розробленої мережевої теорії. Вони вважають, що переконливим поясненням можуть бути незалежні змінні, які, по суті, є особливостями не мереж, а лише їх компонентів. Вони пояснюють як сутність політичної мережі, так і зміст політичного процесу [16]. На таку критику представники школи посередництва інтересів Р. Родес і Д. Марш відповіли, що конструкти мережі є, скоріше, дослідницьким інструментом та підходом, ніж теорією [15, с. 210]. П. Кеніс та Дж. Рааб додають, що мережевий концепт є інструментом для опису та вимірювання певних конфігурацій і структурних характеристик мереж [13, с. 17].

Отже, школа посередництва інтересів, представлена переважно працями британських та американських вчених, застосовує мережевий концепт для аналізу зв’язків між політичними акторами. При цьому дослідницькі напрацювання не обмежуються лише емпіричними прикладами, а проявляються і в розробках теоретичних складових проблематики, зокрема у розвитку поняття політичної мережі.

Мережевий підхід до політики оформлюється не тільки в межах згаданої вище школи. Пізніше відбувається становлення управлінської школи, яка використовує мережеві конструкти для аналізу публічної політики і державного управління [13, с. 22].Застосування мережевого підходу при вивченні проблем управління найповніше втілюється у працях Ф. Шарпфа [23], П. Кеніса [12; 13], Л. О’Тула [17; 18] та інших. Вони виходять з того, що сучасні суспільства характеризуються функціональною диференціацією і частковою автономністю суспільних підсистем [13]. Приватні актори розпоряджаються важливими ресурсами, а відтак все більше залучаються до формулювання порядку денного та впливають на процеси управління [7, с. 269]. Результатом цього є функціональний взаємозалежний зв’язок між публічними та приватними акторами у процесі державного управління. У цьому контексті політичні мережі стають певним способом вирішення проблем суспільно-політичної координації [7, с. 270].

Існуючі в мережі структурні взаємини, на відміну від ієрархічних, є швидше горизонтальними, ніж вертикальними. Це підтверджує багато дослідників, які розглядають ієрархії та мережі як два полюси певного континууму [3, с. 13]. Якщо для перших найважливішим контрольним механізмом є владні повноваження, то для других – вироблені правила поведінки й довіра [3, с. 17]. На відміну від обміну та конкуренції, характерних для ринкової форми управління, заснованої на максимізації особистих інтересів через обчислення вигід та витрат, відносини у мережі будуються на основі домовленостей і на прагненні досягти результатів, важливих для всіх акторів [7, с. 263]. З урахуванням цього використання мережевих конструктів дозволяє скоротити витрати на інформацію і трансакції.

Слід зазначити, що в межах управлінської школи політичних мереж поступово формується і так звана школа Макса - Планка, представники якої використовують концепцію актор-центричного інституціоналізму [8], що доповнюється теоріями обміну і залежності ресурсів. Інститути при цьому розуміються як постійні структури, що забезпечують раціонально діючим акторам можливості максимізувати власні переваги. Їх головна функція полягає у налагодженні скоординованих дій між учасниками. Мережі за таких умов визначаються як неформальні неієрархічно організовані інститути з відносно постійним членством та неформальними відносинами між учасниками задля реалізації поставлених цілей [7, с. 270].