Соціокультурна детермінація політичної дії

Виходячи з того, що процеси, пов’язані з політичними рішеннями, а саме вироблення політичного рішення, його ухвалення та впровадження, перебувають під впливом соціокультурних чинників, процес прийняття політичного рішення слід розглядати як класичний вияв соціальної дії, котру, за М. Вебером, можна було б віднести до цілераціонального виду діяльності. Зрозуміло, що закладену в політичне рішення цілераціональність можна розуміти як з точки зору соціального середовища, спільноти, суспільства, так і з точки зору конкретного агента (наприклад, групи інтересів і тиску), що, в свою чергу, може робити рішення ірраціональним та неадекватним для інших соціальних груп, а подекуди й таким, що загрожує їх соціальному статусу і капіталам (у розумінні ресурсів).

Відповідно до цього, політичне рішення можна розглядати і як цінніснораціональне. Але в такому випадку стикаємося з проблемою ідентифікації тих політичних і культурних цінностей суспільства, до яких апелюють і на які орієнтуються суб’єкти прийняття політичних рішень. Класичні теорії політичної культури, про які ми згадували, оперують цінностями, пов’язаними з демократією та громадянським суспільством. Однак проблема в тому, що політичні системи та режими, що утворилися на теренах посткомуністичних країн, не можуть бути віднесені до класичних представницьких демократій. Більше того – малоймовірно, що вони найближчим часом стануть такими.Для опису політичної системи, що склалася в Україні, нам здається дуже вдалим термін, запропонований Г. О’Доннеллом – „делегативна демократія” [5]. Вчений вважає, що існуючі теорії і типології демократії розглядають представницьку демократію лише такою, якою вона склалася у розвинених країнах. Але ж низка новітніх демократій, відповідаючи критеріям поліархії, запропонованим Р. Далом, не належить до них.

Делегативні демократії не можна вважати закріпленими та інституціональними, однак вони можуть бути стійкими, бо успадкували від авторитарних режимів уявлення про правильне використання політичної влади, а практика її використання будується так, щоб зафіксувати існуючий стан, не рухаючись при цьому до представницької демократії. Свій висновок автор аргументує тим, що перехід влади до демократично обраного уряду має обумовлювати наступний (другий) перехід до інституціолізованого сталого демократичного режиму. Однак нова демократія може регресувати до авторитарного правління або балансувати у невизначеній ситуації. Така невизначеність може зберігатися постійно, заважаючи встановленню інституційної демократії, оскільки уряд не досягає успіхів у вирішенні економічних та соціальних кризових ситуацій.

За таких умов аналіз соціокультурної детермінації політичних рішень, заснований на ціннісно-культурних концептах, набуває особливого значення. Але необхідно зважати на те, що більшість ціннісних концептів (таких, як „демократія”) в українському суспільстві не відповідає уявленням (еталонам), викладеним у теоріях політичної культури.

Відтак соціокультурне середовище і політична культура діючих в ньому суб’єктів набуває додаткового змісту, а саме – моделювання нових культурних сенсів, моделей та сукупностей поведінки, в рамках яких агенти намагаються діяти. Відповідно до цього, із досягненням певного рівня рефлексії діючі суб’єкти прагнуть свідомо керувати та контролювати (структурувати або моделювати) соціокультурну реальність навколо себе. Таким чином, можна розглядати будь-яку політичну дію, політичне рішення як її конкретний вияв, як таку, що містить в собі імпліцитне прагнення контролю над культурною моделлю суспільства. Специфічність здобуття можливості такого контролю-моделювання полягає в тому, що суспільство не створюватиме історичної культурної довгострокової пам’яті, бо її носії переслідують інтереси, що мають реалізовуватися у нинішньому часовому просторі й не зорієнтовані на майбутнє.

На думку американського дослідника А. Хеллера, громадянське суспільство як таке не має культурної пам’яті і, відповідно, не має власної ідентичності. Єдино можливе загальне визначення полягає в тому, що це сукупність інститутів та груп, які не є частиною державної машини: „Сучасне громадянське суспільство складається з мозаїчного набору груп, які мають ідентичність, та груп, що її не мають. Ряд сегментів та інститутів громадянського суспільства зберігають окремі елементи культурної пам’яті і навіть утворюють власну пам’ять” [6].

Брак культурної пам’яті характерний і для суспільних рухів, що концентруються навколо однієї проблеми. Найполітизованіші рухи громадянського суспільства можуть формувати культурну пам’ять доти, доки вона протистоїть офіційній. Але зрештою вони або гинуть, або перемагають. В останньому випадку контрпам’ять стає офіційною, завдання її культивації перебирає на себе держава, і вона вже не належить громадянському суспільству.

Відповідно до запропонованої точки зору, групи інтересів, на думку А. Хеллера, не можуть мати культурної пам’яті. Інтерес повинен реалізовуватися, а реалізація можлива у поточний момент або у майбутньому. Тому групі інтересів досить мати короткострокову пам’ять – довгострокова, а тим більше культурна, їй не притаманна. А. Хеллер відносить всі групи інтересів та тиску до ціле-раціональних, а не до ціннісно-раціональних.