Системні недоліки розвитку Збройних Сил України на сучасному етапі

Важливим аспектом становлення України як незалежної держави є створення її Збройних Сил (ЗСУ), спроможних гарантувати суверенітет, територіальну цілісність країни, забезпечувати надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.

Пристосовуючи до змін в європейській та міжнародній системах воєнної безпеки відповідні структури, а також оцінюючи реальний стан справ у країні, воєнно-політичне керівництво України наприкінці ХХ століття виробило, в цілому, єдине бачення перспектив розбудови ЗСУ за принципом оборонної достатності: створення невеликих за чисельністю, економічно не обтяжливих, але сучасно озброєних, боєздатних, мобільних, придатних до швидкого розгортання поліфункціональних сил, спроможних зробити гідний вклад у забезпечення регіональної та глобальної безпеки [1]. Відтак було вироблено Державну програму реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Після затвердження програми, згідно з Указом Президента України №927/2000 від 28.07.2000 року, розпочався третій етап розвитку ЗСУ, означений як період реформування [2].

Однак досягти запланованих показників у повному обсязі й досі не вдалося. Виходячи з цього, автор вважає за необхідне визначити проблемні сторони еволюції вітчизняного війська та з’ясувати їх причини задля недопущення таких негативів у перспективі.

Актуальність теми засвідчує жвава дискусія, що триває на сторінках періодичних та наукових видань за участю вітчизняних і зарубіжних державних діячів, політиків, воєнних експертів щодо військово-реформаційних проблем в Україні. Виваженими та реалістичними, на нашу думку, є міркування В. Горбуліна, Г. Крючкова, Г. Перепелиці, В. Смолянюка, О. Бодрука, В. Гречанінова, О. Бєлова, А. Чікала, І. Паску, Дж. Шерра та інших [1; 4; 7; 11; 12; 18]. Але ці автори аналізують переважно окремі зрізи проблеми. Тому є необхідність розглянути причини недоліків реформування ЗСУ комплексно та зробити узагальнюючі висновки.

Процес військового будівництва було започатковано ще 1991 року, коли Україна взяла під свою юрисдикцію частину воєнної організації колишнього СРСР, дислоковану на її території. Пізніше цей мегафрагмент військ (сил) було поділено на дві майже незалежні одна від одної частини: безпосередньо ЗСУ та „інші військові формування”. При цьому історичний і світовий досвід було зігноровано.

Справа в тому, що за всіх часів Воєнна організація держави (ВОД) становила єдину централізовану військову структуру, складові якої пов’язувалися між собою єдиним керівництвом, системоутворюючими зв’язками, що дозволяло їй ефективно функціонувати й розвиватися в межах, визначених політичним керівництвом держави. Підтвердженням цього може бути хоча б воєнна організація СРСР, до якої входили Радянська Армія, Військово-морський флот, Прикордонні та Внутрішні війська, а також Тил ЗС, штаби і війська Цивільної оборони [3, с. 345]. Тобто, всі військові формування організаційно становили єдину воєнну структуру, функціонували й розвивалися за взаємоузгодженою системно.

Перші роки військового будівництва в Україні ознаменувались прискореним створенням з військових контингентів радянського походження ЗСУ та військових формувань інших силових відомств. Цей процес здійснювався без системного підходу з боку державних структур. Так, у 1991 – 1993 роках крім ЗСУ було створено військові формування Служби безпеки і Цивільної оборони України, Національну гвардію, Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС. Це не була єдина структура: всі вони підпорядковувались різним відомствам, які, в свою чергу, могли суб’єктивно трактувати наявність загроз у підконтрольній сфері та нарощувати чисельність і бойовий потенціал своїх військових структур.

Тоді ж у законодавстві з’явилося поняття „інші військові формування”, а це допускало неконтрольоване створення різних воєнних та воєнізованих формувань, які, на відміну від ЗСУ, розвивалися не в загальній системі, а незалежно, створюючи свою інфраструктуру [4]. Це призвело до унеможливлення чіткого розмежування їх функцій – з усіма наслідками, що з цього випливають.Верховна Рада України, намагаючись привести розрізнені структури до „спільного знаменника”, ухвалила пакет документів, які частково регламентують та узгоджують їх діяльність, але ці заходи виявилися запізнілими. Зокрема, в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України 1997 року було зроблено спробу об’єднати всі державні військові формування в єдину структуру – ВОД. Спроба виявилась невдалою – ВОД створено не було. Не вдалося це здійснити й на основі Закону України „Про основи національної безпеки України” 2003 року. Результат аналогічний: військові формування розвиваються розрізнено, єдиного керівництва не існує, функції та завдання ВОД одержали тільки загальне визначення на кшталт „захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз”. Визначення повноважень („Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру”) обмежує діяльність ВОД тільки зовнішніми орієнтирами [5]. А як же бути з нейтралізацією внутрішніх воєнних загроз?