Принципи організації публічно-владних відносин у місцевому самоврядуванні

Очевидно, в цьому випадку потребують змістового аналізу поняття „влада одного рівня” та „місцеві органи”. Якщо місцеві державні адміністрації, котрі здійснюють виконавчу владу на регіональному рівні, а також органи місцевого самоврядування, що здійснюють іншу за своєю природою владу, є двома самостійними підсистемами публічної влади одного рівня – місцевого, тобто публічної влади на місцевому рівні, то таке „подрібнення” влади одного рівня є деконцентрацією публічної влади.

Аналогічно можна розглянути і поняття „місцеві органи”: якщо воно включає місцеві органи виконавчої влади, то можна погодитися, що децентралізація виражається у передачі центром окремих повноважень влади місцевим органам [12].

Етимологія слова „децентралізація” означає скасування будь-якої централізації. А централізація – це „зосередження управління чи керівництва в одному місці, в якомусь єдиному центрі” [13]. Тобто, централізація у сфері місцевого управління передбачає ієрархічну систему (вертикаль) відповідних органів, яка закінчується центром, від якого, у свою чергу, виходять всі обов’язкові нормативи щодо здійснення влади на місцевому рівні.

Децентралізація означає „скасування” управління з одного центру та передачу повноважень з місцевого управління органам, наділеним відповідними самостійними повноваженнями, але в ієрархічному плані підпорядкованим центральній владі. У цьому випадку йдеться про підкреслення особливостей компетенційної юрисдикції органів місцевого самоврядування. А саме, такі органи, як підкреслювалося вище, володіють, так би мовити, „власною” компетенцією і виконують делеговані центральною владою функції. Тому можна стверджувати, що „дефініція „децентралізація” застосовується до:

а) сфери виконавчої влади (державне управління у вузькому сенсі) як делегування прав центральними органами виконавчої влади її інституціям на місцях;

б) враховуючи здійснення „делегованих” повноважень, у частині виконання яких органи місцевого самоврядування підзвітні та підконтрольні відповідним державним інститутам, делегування повноважень також може визначатися як „форма децентралізації державного управління” [14].

Проте цей термін, очевидно, не може застосовуватися у сфері здійснення органами місцевого самоврядування власних самоврядних повноважень, оскільки в такому випадку не практикується (у більшості країн) включення цих органів до субординаційної вертикалі державної виконавчої влади. В результаті відбувається подрібнення публічної влади на місцевому рівні. Отже, доречніше використовувати термін „деконцентрація”, оскільки він, не передбачаючи жорсткої ієрархічної вертикалі, водночас підкреслює розосередження публічної влади між її підсистемами.

Необхідно розмежовувати децентралізацію державного управління у сенсі переважного делегування державою частини повноважень органам місцевого самоврядування та деконцентрацію публічної влади як „самостійної форми публічної влади на місцевому рівні в результаті трансформації суверенних прав держави у власні, самоуправлінські права територіальної громади” [15].

На нашу думку, слід погодитися з Г. Бребаном, який вважав, що „децентралізація та деконцентрація є двома різними видами переміщень повноважень з центру на місця” [16]. Єдине, на чому варто наголосити в цьому випадку, є вже згадана теза, що від практики такого розподілу значною мірою залежить ефективність здійснення публічно-владних повноважень на місцевому (регіональному) рівні, що вимагає особливої дослідницької уваги до нього. Зокрема, в цьому сенсі видаються доволі актуальними такі напрями можливих наукових пошуків, як визначення максимально ефективного способу розподілу владних повноважень на рівні місцевого самоврядування в Україні, характеристика економічних і фінансових ресурсів її здійснення тощо.

Слід зазначити, що в межах цієї статті автор не ставив за мету проаналізувати принципову специфіку децентралізації та деконцентрації влади в Україні. Проте здійснена спроба концептуально-теоретичного аналізу особливостей „переміщення повноважень” влади з центру на місця може стати підґрунтям такого дослідницько-пізнавального пошуку.

Література:

1. Політологічний енциклопедичний словник. Ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін. – К., 1997. – С. 336.