Постмодерн і трансформація ціннісної основи людського буття

Виходячи з вищезазначеного і спираючись на досягнення сучасної політичної теорії, можна припустити, що за умов зміни епох, ціннісної основи цивілізаційного розвитку об’єктивні підстави має поєднання процесу модернізації суспільства з процесом постмодернізації. Заслуга постмодерністів полягає в тому, що вони „сконструювали такий політичний барометр, який дозволяє нам, хто не помічає свого заглиблення у нове середовище, зафіксувати суттєву зміну „атмосферного” тиску” [17]. Така фіксація може серйозно вплинути на запобігання різних дисонансів, забезпечить адекватні дії і реакції усіх суб’єктів політики.

Перш ніж розглянути ознаки спонтанного чи запропонувати елементи цілеспрямованого переходу до постмодернізації, необхідно дати основні характеристики власне наукової категорії „постмодернізація”, яка поступово викристалізовується із сукупності різних ідей дискурсивного осмислення „постмодерну” і характеризує процесуальний бік розвитку постмодерного суспільства.

„Постмодернізація” у політологічному плані може бути визначена як сучасна, досконаліша форма модернізації, що передбачає перехід від традиційного чи сучасного суспільства до постсучасного — спроможного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі багатоаспектних підходів з максимальним використанням властивостей окремих індивідуумів, інституційно-інформаційного та соціального потенціалу, оптимального поєднання традиційних і сучасних цінностей, збереження особливостей і неповторності буття певного соціуму. Різниця між постмодернізацією і модернізацією полягає в переорієнтації її завдань з огляду на зміну суспільно-політичної ситуації в сучасному світі. Потребу в такій переорієнтації зумовлюють такі чинники:

• зростання ролі симуляцій дійсності у засобах масової інформації, дематеріалізація науки і техніки;

• загострення екологічної проблеми і виникнення кризи ідеології економічного зростання, ідеї прогресу, утопічних сподівань на необмежене панування людини над природою;

• домінування тотального плюралізму, утвердження нігілізму й міфологізації дійсності в суспільно-політичній практиці;

• поява пост-утопічної антипрогресивної свідомості, здатної впливати на відновлення історичної природи людини та суспільства у своїх правах;

• зміщення акценту з економічних досягнень як найвищого пріоритету у бік утвердження якості життя, розвитку можливостей індивідуального самоствердження людини;

• зниження ступеня довіри суспільства до ієрархічних інститутів, бюрократизації й централізації;

• зниження значимості політичної, економічної влади й наукового авторитету;

• виникнення груп населення (переважно молоді) з новими формами поведінки, які означають відхилення від усталених традиційних норм;

• відхід значної частини населення від інструментальної раціональності і зростання прихильності до вищих цілей, духовних запитів;

• синтез наукових і релігійних знань у прагненні зберегти почуття єдності, порядку і гармонії людського буття;• пошук нетрадиційних шляхів осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства; тлумачення суспільного виробництва не лише як виробництва матеріальних благ, а й як комплексу можливостей самореалізації індивіда, що передбачає залучення до цього процесу фактично усіх сторін людського життя.

Таким чином, постмодернізація в теоретичному і практично-політичному сенсі тяжіє до культурно-духовного синтезу, який передбачає універсалізм іншого порядку, ніж попередній, часів становлення модернізаційної теорії. Цей універсалізм ґрунтується на прагненні до глибокого взаємопорозуміння сторін, пошуках нових суспільних цінностей, умінні досягати компромісу з принципових політичних питань тощо. І хоч важко не погодитися з Г. Померанцем, який вважає, що „легше вказати рухи, які розривають світ на частини, ніж те, що веде до духовного синтезу” [18], та все ж спробуємо розкрити глибинні позитивно-твірні ознаки цього поняття.

П. Козловськи, аналізуючи явище постмодерну, зокрема, відзначає, що постмодерн дозволяє „звільнитися від сталевих лещат філософії історії з її трьохступеневим членуванням: античність — середньовіччя — Новий час”. І якщо проблему Нового часу (Модерну — В. Г.) з його нетерпимістю до альтернатив „становило примирення того, що вже відбулося з майбутнім”, то постмодерну „необхідно набути нового синтезу по той бік протистояння раціоналізму та ірраціоналізму” [19].