Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст
Лідерство є скрізь, де є влада і організація. Слово „лідер” у перекладі з англійської (leader) означає провідник, керівник [1]. У цьому значенні воно віддавна знайоме всім народам.
Проблема політичного лідерства, як і елітарна теорія, має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Давньогрецькі мислителі помітили, що там, де складається будь-яка спільнота, неминуче з’являються й лідери - найдосвідченіші, найсильніші та найсміливіші люди, які дістають підтримку, визнання своїх співплемінників, громадян.
Різні концепції політичного лідерства свого часу обгрунтовували мислителі Нового і Новітнього часу. В трактуванні Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) політичний лідер - це правитель, який об’єднує і репрезентує все суспільство і використовує будь-які засоби для підтримання суспільного порядку і збереження свого панування. Т. Карлайль (1795 – 1881 рр.) розглядав історію як результат творчості видатних особистостей. Лідер, біологічний тип людини, надлюдина, не обмежена нормами моралі, політичними цінностями, - таким мислився політичний лідер Ф. Ніцше (1844 – 1900 рр.). Політичний лідер має віддзеркалювати інтереси і волю робітничого класу - сутність концепції К. Маркса і Ф. Енгельса. У В. Леніна читаємо: маси діляться на класи, класами зазвичай керують політичні партії, політичні партії управляються більш чи менш стійкими групами найавторитетніших, найвпливовіших, найдосвідченіших осіб, яких обирають на відповідальні посади і називають вождями.
У методологічному контексті застосування системи принципів і засобів побудови політичної теорії виходимо з того, що політичне лідерство являє собою пріоритетний і легітимний вплив однієї або кількох осіб, які посідають владні позиції, на все суспільство, організацію чи групу [2]. В структурі лідерства, як правило, виокремлюють три головні компоненти: індивідуальні риси лідера; ресурси або засоби, якими він володіє; ситуацію, в якій він діє і яка на нього впливає.
Внутрішнє потенційне багатство політичного лідерства відбивається в його типології. Однією з найпоширеніших є типологія М. Вебера, що ґрунтується на типах суспільного правління: традиційне лідерство, засноване на звичаї, традиції, вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди; раціонально-легальне, яке передбачає наявність лідерів, обраних демократичним шляхом; харизматичне, засноване на вірі мас в особливий „дар благодаті”, видатні риси та здатність певної людини до правління. Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняються типи лідерів: диктаторський, за якого лідер прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання; автократичний, за якого лідер повинен мати високо професійні та особисті якості; демократичний, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань.
Важливим методологічним зрізом є виокремлення формального і неформального аспектів політичного лідерства. Якщо формальне лідерство являє собою пріоритетний вплив відповідної особи на членів організації, закріплений у її нормах і правилах і грунтується на становищі в суспільній ієрархії, місці та рольових структурах, то, на противагу формальному, неформальне лідерство характеризує суб’єктивну здібність, готовність і уміння виконувати роль лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (суспільства). Це право грунтується на авторитеті, набутому в результаті володіння відповідними особистими якостями.
Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому пострадянському просторі. При цьому спостерігаються як загальні риси в розвитку і становленні політичних структур незалежних держав, так і особливі, обумовлені історією, культурними традиціями, національним самоутвердженням народів. (Див. про це докладніше: Ф. Рудич. Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе // Політичний менеджмент. - 2006. - №2. - С. 3 - 18.)
У цьому контексті корисно хоча б побіжно проаналізувати місце і роль політичних лідерів у змінах, які спостерігаються в країнах на пострадянському просторі в політичній, економічній, соціальній сферах, виявлення спільних рис та відмінностей в їх типології і діяльності у порівнянні з тим, як відбувається цей процес в Україні.
Феномен політичного лідерства прагнуть пояснити численні теорії. Серед них теорія рис, яка обгрунтовує необхідність певних рис лідерства, ситуаційна та психологічна концепції тощо. Сукупність різних концепцій дозволяє побачити багатоманітні сторони політичного лідерства, проте ще не дає цілісної картини.
Продуктивним методом політичної науки, який дозволяє вирішити це завдання, здійснити комплексне дослідження лідерства, є інтерактивний аналіз. Цей метод враховує такі головні фактори лідерства: риси лідера; завдання, які він покликаний виконувати; його послідовників, систему їх взаємодії; механізм взаємовідносин лідера та його оточення.В Україні, Росії, Білорусі і Молдові трансформація владних структур відбувається складно, суперечливо. Політичні структури, сформовані в цих країнах, за наявності певних відмінностей, мають виразні риси авторитарних режимів і навіть, як у Білорусі, авторитарно-тоталітарного режиму, що визначає характер методів управління. Політичні лідери Росії і Білорусі спираються на адміністративний ресурс або, при необхідності, можуть продемонструвати його. Роль політичних партій, громадських об’єднань, інститутів громадянського суспільства не є визначною.