Особливості сучасної української політичної культури: проблема визначення
Отже, набуття особистістю культури політичної участі – двоєдиний процес, оскільки він пов’язаний, з одного боку, з усвідомленням себе суб’єктом саморозвитку, вірою у власні сили і можливості, адекватною оцінкою власних потенцій. З іншого боку – з формуванням особистості як суб’єкта не лише власного, а й суспільного поступу [1, с. 179].
У цьому контексті завдання демократичної переорієнтації політичної культури передбачає низку першочергових змін у будові та функціонуванні політичних і, перш за все, державних інститутів. Їх діяльність має спрямовуватися на підвищення ролі особистості, її інтересів та на організацію політичного співіснування ідейно різних сил. Адже громадянська політична культура передбачає наявність конструктивної опозиції у державі, яка є своєрідним „контролером” діяльності владних структур.
Деякі автори виокремлюють опозиційну і провладну політичну культуру. Провладна політична культура, як правило, ґрунтується на патерналістській свідомості громадян, які звикли у своїй політичній поведінці орієнтуватися на державу, сприймати майже всі її дії без критики. Для розвитку опозиційної політичної культури, на думку фахівців, необхідно кілька інституційних умов: розподіл і відносна рівновага гілок влади; забезпечення діяльності всіх гілок влади відповідно до конституційних повноважень; деідеологізація державного управління; конституційне закріплення основних прав громадян; формування ефективної виборчої системи; забезпечення пріоритету представницьких органів влади порівняно з безпосереднім (прямим) волевиявленням громадян; забезпечення законодавчих гарантій щодо діяльності опозиції; систематичний контроль за діяльністю державної і політичної еліти з боку електорату та ЗМІ; недопущення надмірного „вертикального дистанціювання” еліти від електорату; утворення організаційно оформленого політичного руху з яскраво визначеними демократичними цілями [4, с. 124].
Опозиційна політична культура може виникнути лише у громадянському суспільстві та правовій державі. У протилежному випадку політична опозиція як позасистемне нелегальне утворення може сама продукувати екстремістську політичну культуру.
Опозиційна і провладна політична культура перебувають у діалектичній єдності та взаємодії. Ознакою демократичного політичного режиму є конкуренція політичних сил, їх ідеологій, світоглядів. У першому випадку принцип змагальності реалізується через легалізацію політичної опозиції. Основою демократичної політичної культури є визнання самої можливості приходу до влади опозиції. Політична сила, що здобула перемогу на виборах, не використовує владних можливостей та повноважень для усунення з політичної арени своїх суперників. Опозиція, у свою чергу, зобов’язується поважати право переможців приймати рішення, навіть якщо вони не узгоджуються з її поглядами.
Західні політологи традиційно виокремлюють два основні типи опозиції: системну і позасистемну. Носіям цих типів притаманні свої особливості політичної культури, по суті – свій світогляд. Як правило, представники системної опозиції прагнуть досягати змін у певній політико-правовій системі в межах чинного законодавства. Суб’єкти ж позасистемної опозиції прагнуть змінити соціально-політичні „правила гри” засобами, що не передбачаються законодавством. Політичну опозицію слід відрізняти від аморфного, розпорошеного критиканства, варіантом якого може стати повне заперечення існуючої політичної системи [5, с. 87 – 88].
На жаль, політична культура трансформаційних суспільств (України, зокрема) дуже часто набуває демагогічного забарвлення, політичного критиканства та популізму. Політична критика – це ще не опозиційність, у певних випадках вона є варіантом егоїстичного популізму. Демагогічні тенденції у політичній культурі, як правило, виявляють себе: у популістських гаслах; у відході від конструктивної співпраці між політичними силами; у продукуванні обіцянок, які неможливо реалізувати за наявних ресурсів; у появі політиків-демагогів, які ідейно й іміджево протистоять політикам-прагматикам; у поширенні неконструктивного способу мислення серед різних груп населення.
Наявність великої кількості демагогічних тенденцій у суспільстві є ознакою політичної кризи або „надмірного плюралізму”, коли політичні сили та їхні лідери не можуть дійти згоди щодо шляхів і методів реформування держави.У кінцевому підсумку необхідно зазначити, що політична культура є складним, динамічним, багаторівневим феноменом, який формується під впливом економічних, суспільно-владних, духовних процесів у тій чи іншій державі. У свою чергу, політична культура як самостійне явище здійснює постійний вплив на інші сфери суспільства.
Література:
1. Дембицька Н. М. Демократизація суспільства як становлення партнерських відносин між політичною владою і особистістю // ХХI століття: Альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: Матеріали другої міжнар. наук.-теор. конф., 28 – 29 травня 2003 р., м. Київ / Ред.: Г. П. Балабанова.- К.: Фенікс, 2004.