Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини

Незважаючи на значні зміни, що відбулися за роки реформ у політичній і соціально-економічній сферах, в посткомуністичній трансформації проявилися невикористані можливості і серйозні проблеми як в економіці, так і в політичній організації суспільства.

Факторами, що являють загрозу для легітимації політичних процесів, стало порушення рівноваги між виконавчою і законодавчою гілками влади. Управлінська й економічна влада, як і раніше, зосереджувалась в руках виконавчих органів. Повноваження парламенту і судів помітно обмежувалися. Представники центральних органів влади, в чиєму розпорядженні зосереджувалась значна частина адміністративно-правових та економічних ресурсів суспільства, впливали на зміст нормативно-правового простору і вибір сценаріїв розвитку суспільства і держави. Посткомуністичні структури влади, хоча й формувалися шляхом виборів, не змогли подолати прірви між суспільством і владою й у цьому розумінні виявилися не досить легітимними. Характерними були такі прояви авторитаризму, як обмеженість автономії політичних підсистем та інститутів „артикуляції” громадських інтересів, а також те, що не велося конкурентної електоральної боротьби, не було реальної багатопартійної системи, нові соціальні і політичні структури виявилися слабкими і не користувалися широкою підтримкою населення. Давалася взнаки й соціальна інертність громадян.

Відомо, що норми і цінності політичної демократії виробляються в ході участі громадян у визначенні стратегії і тактики політичного розвитку. На жаль, більшість населення пострадянських країн не вважала демократичні цінності реальним інструментом вирішення гострих суспільних проблем. Більше того, як вважає Г. Акмамбетов, посткомуністичне суспільство несе в собі могутній внутрішній потенціал антигромадянського суспільства, що, за певних обставин і прорахунків у реформаторській політиці, може вийти назовні [3]. Обмеженість громадянського життя державна влада низки країн компенсувала впровадженням політичного життя „згори”.

Однією з найтривожніших тенденцій у посткомуністичному просторі стало зниження інтересу громадськості до виборів і політичних партій. У Болгарії, наприклад, тільки 60 % усіх виборців брали участь у президентських виборах 1996 року. У Литві того ж року явка виборців на дільниці для голосування була ще нижчою. Певним чином це можна пояснити низьким авторитетом політичних лідерів, поширеною думкою, що багато політичних діячів виражають інтереси могутніх угруповань, від яких одержують фінансові, матеріальні та інші блага, тоді як у більшості громадян значно знизився життєвий рівень.

У 2003 – 2004 роках у деяких країнах (наприклад, в Грузії та Україні) ситуація змінилася: електоральна активність громадян значно зросла. Перспективи демократії і громадянського суспільства в посткомуністичних державах вирішально залежать від того, які способи вирішення суспільних протиріч – демократичні чи авторитарні – обирає влада.

Ідеологічні, економічні, соціальні і політичні перехідні процеси, що розгорнулися на значній частині посткомуністичного простору, потребували фундаментального переосмислення значення прав і свобод людини, реалізація яких є показником ефективності політичних і соціально-економічних реформ. Загальний напрямок перехідного процесу, незважаючи на те, що його темпи і зміст відрізняються в кожній з нових держав, усе більше переконував, що ключовою ідеєю державних програм і стратегій розвитку повинне бути дотримання прав і свобод людини. Більшість країн привели національне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами, створили правозахисні інститути тощо. Хоча темпи ратифікації міжнародних актів і зміст взятих міжнародних зобов’язань різні для кожної держави, в цілому це позитивна тенденція. Найважливіші права і свободи поступово набувають характеру основних цінностей, стають невід’ємним елементом інституціональної системи суспільства, що трансформується.

Особливостями інституціонального простору на початку 1990-х років стали масові порушення органами влади прав громадян, нестабільність законодавства, постійне відтворення адміністративно-командних методів управління.Більшість створених у посткомуністичних країнах спеціальних органів захисту прав людини не були інтегровані в структуру державного управління, не мали достатніх повноважень і необхідної матеріальної бази для ефективного функціонування. Спеціалізовані правозахисні інститути можуть бути ефективними за умови їх вбудованості в чітко функціонуючу систему державної влади, затребуваності їх громадянами, суспільством в цілому; неприпустимості політичного тиску; широкого доступу громадян до всієї інформації про їхні права і порядок їх захисту тощо. Отже, інститути із захисту прав людини мають бути невід’ємною частиною всієї структури державної влади і політичної системи в цілому. Закони та інститути можуть реально захищати права людини тільки тоді, коли процес їх розробки і створення є демократичним. Прийняття рішень має відбуватися у форматі суспільної політики.

На характер трансформаційних процесів (особливо в першій половині 1990-х років) негативно впливало відставання від права інших суспільних інститутів. Це проявилося, наприклад, у поширенні неправових практик, котрі Т. Заславська і М. Шабанова визначають як сукупність стійких і масових соціальних дій (взаємодій), пов’язаних з порушенням норм права як громадянами, так і організаціями та державними органами різних рівнів [4].