Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного процесу
Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв'язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни.
Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб.
Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні.
Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціональність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.
Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину. Людській природі, за твердженнями окремих західних соціологів і психологів, притаманна інстинктивна агресивність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї.
А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче змінюються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної регенерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.
Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в “Енциклопедії воєнної історії” Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого суперника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але основні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим.
Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв'язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом.
До таких глобальних змін належать:
- деідеологізація міжнародних відносин;